Як минає день у Вільній республіці в столичному Гостинному дворі

 

Вільну республіку Гостинний двір оголосили кияни в однойменній історичній споруді на Подолі. Із 26 травня громада захопила його внутрішній двір. Влаштовують концерти, кінопокази, майстер­класи, курси іноземних мов. Так протестують проти перебудови Гостинного двору на торговельний центр. Це стало можливе, відколи постановою Кабміну будівлю позбавили статусу пам'ятки архітектури

Середа, 13 червня

15.31. Роками зачинені ворота Гостинного двору розкриті навстіж. На подвір'ї троє хлопців у захисних масках розпилюють дош­ки. Коли зупиняються, чути спів птахів.

– Робимо рамки для картин, будемо тут виставки проводити, – каже 26­річний студент­­заочник Тимофій Ефоміткін. Засмаглий, ніс трохи почервонів. – Я тут із 26 травня живу. Раніше нас четверо ночували, а зараз біля десятка. Ночі теплі вже, не мерзнемо, – веде у відкриту галерею.

На підлозі декілька матраців, накриті незаправленими радянськими ковдрами. На підвіконні – бібліотека: книжка "По ту сторону кванта" з котеням і веселкою на обкладинці, два томи "Відродження нації" Винниченка.

– Ієрархії у нас немає – хто де ляже, там і спить. Засинаємо під ранок. Всю ніч пісні співаємо. Купатися до друга ходжу, живе неподалік. Їсти нам тітоньки різні приносять. Хто гречки зварить, хто – яєць, одна дівчина борщ приготувала.

У неділю після концерту на хлопців напали тут. Я саме в інтернет­кафе був. О першій ночі прийшли 30 спортсменів, за шкірки повикидали й зачинилися в дворику. Приїхали наші друзі, почали розповідати їм, що за такі дії кримінальна відповідальність буває. Ті злякалися й через інші двері вийшли. Вони завжди зачинені були. Певно, орендар з Укрреставрації відчинив. Насправді, нічого та Укрреставрація не реставрує. Нові будинки будує. Вони ж і на Дарниці замість парку зібралися спортивний комплекс зводити. І там люди протестують, але ні на кого не зважають. Тут третій поверх хочуть побудувати й скляний дах зробити.

Тимофій зістрибує зі сходинки на порослу травою вицвілу плитку. Показує 5­літрову пластикову каністру з написом: "На вивіз сміття", унизу дописано – "влади". На третину заповнена дрібними купюрами.

– Нас усі підтримують. Іноземці заходять – але мало, як на Євро. Гроші в банку кладуть. Сміття вивозили за ці кошти – 900 гривень заплатили, туалет чистили – 120 гривень. І всі нам знижки роблять.

15.59. "На вивіз добра або туалет – 1 грн" – табличка на біотуалеті у дворику. Неподалік лежать зо 30 мішків зі сміттям. Рум'яна дівчина в широкій синій футболці згрібає вискубану траву на купу.

– Це забудовник ремонт робить усередині,

а сміття сюди викинув, – каже 20­річна ­

Дар'я Козир. Вчиться на біолога в університеті

ім. Шевченка. – Вже трошки залишилось, дві вантажівки сміття вивезли. Третій тиждень щодня тут з 10.00 до 18.00. Прибираю, їсти готую. Такі раритети познаходили: дві старі друкарські машинки, причому одна працює. Грамоту героя соцтруда 1976 року, старий комп.

Живу під Києвом. Привожу хлопцям то полуниці домашні, то приготую щось. Не ночую, бо батьки убили б. І так добре, що на день ходити дозволяють. Хвилюються про моє здоров'я. Хоча мама в юності на день народження Тараса Шевченка квіти до його пам'ятника носила. За таке сто відсотків з інституту відраховували. Зараз міліціонери добре до нас ставляться. Намагаються здаватися суворими, але видно, що підтримують. Чаювали тут із нами, кожна зміна дає номери своїх мобільних, щоб одразу дзвонили, якщо хтось чіпатиме.

16.22. На галявині голий по пояс чоловік стругає ножем півметрову палицю. ­Тонкий стовбур розрізаний навпіл, розкреслений олівцем.

– Індійську флейту роблю, – каже 32­річний Валерій Єлисєєв, приїхав із Харкова. – Деревина – ялина. Ця 80 років витримки має, якщо не збрехали мені. У Київ приїхав автостопом. Запросили друзі на зйомки документального фільму. Не знаю про що він, на ходу ­сюжет вигадують. Просто знімають, як я флейту ­роблю. Почув про Гостинний двір і вирішив тут попрацювати. І ночувати залишуся – треба підтримати хлопців. У Харкові брав участь у подібній ініціативі. Хотіли "розрізати ліс" і трасу прокласти. Так ми до дерев себе прикували, живу стінку зробили. І так поперли на міліціонерів, що звалили всіх. Трасу таки побудували, але хоча б терміни їм збили.

18.10. – А чё здесь столько мусора? – у Гостинний двір заходить літня жінка. За нею забігають дві дівчинки років 4. Любов Іванівна закурює цигарку. – Я – корінна киянка, живу тут поряд, на Костянтинівській, 19. Усе життя ці ворота закриті були. Це тут щось будувати надумали, да? Не можна ж, воно завалиться. Під цією будівлею величезні підвали. Коли ще електроенергії не було, усю рибу з Труханового острова сюди привозили. Тут зберігали, і вже звідси по ринках доставляли. Так грамотно побудовані, що мінусова температура в них постійно була, ніколи не протікали. Але ще одного поверху не витримають, обваляться. Під час війни це був таємний об'єкт – тут їжу ховали для київських дітей, яких не евакуювали.

18.52. – Візьміть, до чаю вам буде, – струнка жінка простягає пакет із пряниками Тимофію. Біля спальних місць активісти облаштували кухню. На столі сіль, олія, миска з вареними яйцями, декілька каструль.

– Тільки так, щоб Гостинний було вид­но, – киянка Зоя Нечай усміхається і просить подругу сфотографувати її. Шовкова блуза розвівається за вітром. – Фотографую старі будинки, вулиці – а раптом завтра цього вже не буде? Я все життя в Києві прожила, екскурсоводом працювала, а в Гостинному дворі жодного разу не була. Зараз щодня ходжу. ­Організувала тут безкоштовні курси німецької мови. Щовівторка і щочетверга о сьомій вечора з австрійцем ведемо. Думаю, дворик таки відстоїмо. Треба терпіння й щоб більше людей долучалися. Бо сумно було, коли робили живий ланцюг навколо нього і всього десь 130 охочих прийшли. Здається, так і не з'єднався. Певно, наше бажання зберегти Гостинний двір менше за його периметр.

19.11. У центрі двора ставлять дві дерев'яні лави. Ще зо два десятки гостей сідають на траву. Києвознавець Михайло Кальницький читає лекцію "Бездарні забудови проти історії". За вухо закріплений мікрофон, на ­поясі джинсів – динамік. Сучасну хаотичну забудову Києва порівнює із ситуацією сотню років тому. Тоді новозведені будівлі на нинішній Софійській площі затулили киянам половину собору. Керівництво монастиря звело їх із комерційних міркувань.

– Усякий розвиток має межі. Коли кажуть, що столиця мусить розвиватися, це не означає, що треба розбудовувати історичний центр. Це та частина міста, яку облаштовували за часів гужового транспорту, крайній випадок – трамвая. Вона не пристосована до сотень тисяч автомобілів, які зараз заполонили Київ. Треба робити пішохідні простори, де можна буде випустити гуляти дитину й не боятися, що її зіб'є автівка. А у нас розвиток міста означає будувати центр. Це говорить про бездарність на всіх рівнях – забудовників, влади, орендарів.

21.49. – Клас, кіно на простинє, як в "Человєкє с бульвара Капуцинов"! – каже дівчина з томатним соком у руці. Підходить до глядачів на карематах, обережно оминаючи дроти на землі. З проектора на розтягнутому білому простирадлі показують 11 короткометражок від фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.

Герой латвійського фільму "Мікроб" – підліток із неблагонадійної родини. Напивається з приятелями, йдуть за гаражі вживати наркотики. Їх затримують правоохоронці.

– Ну все, пити мені не можна. Я тепер на обліку в нарколога, – каже бабусі латвійською. Речення з'єднує російськими матюками. На кожен публіка реагує реготом. – Це ви в усьому винні, що народили мене тут, у поганих соціальних умовах. Тут пити й курити починають з 6 років. Подякуйте, що я протримався до 12.

Хлопець мріє піти в депутати, щоб урізати зарплати поліції. Місяць не п'є, потім починає знову.

Дві дівчини дивляться фільм лежачи, обій­нялися.

– Тут дихається вільно, – каже чорнява, перебираючи кіску з кольоровими нитками. – От уяви, цілий день носишся, пари, напряги, машини, злі тьоті в метро. А потім забігаєш сюди – стіни оточили тебе з усіх боків, захистили від хаосу. І дихаєш. За півгодини голова в порядок приходить.

 

22.28. – На території є туалет. Але, нагадую, він не повсюди, – говорить після фінальних титрів правозахисник Максим Буткевич, ведучий показу. – У героїв наступного фільму "Шанхай, банзай!" є чого повчитися. Вони теж захищають свій простір посеред мегаполіса.

На екрані чорно­білі кадри радянської хроніки. Під оптимістичну мелодію господиня виносить фікус зі старого будинку. Її та інших мешканців чекають квартири у навозведених висотках. Картинка стає кольоровою, дерев'яні хати залишаються ті самі. Сучасні мешканці старого району неподалік центру Вільнюса, знаного як "Шанхай", відмовляються покидати свої будинки. Вирощують смородину, вишні, огірки. Зрідка їздять митися до родичів у інші райони.

На запитання про що мріє, жінка в зеленому піджаку спершу каже: "Дім з усіма вигодами".

– Хоча ні, – виправляється. – Я не проти все життя митися зі шланга і ходити в туалет на­дворі. Аби тільки мені дали вільно жити в моєму домі й ніхто не втручався.

До неї приходить подруга – блондинка зі спитим обличчям.

– Моя Жуленька родила щенят. Я уже двоих умертвила – так вся подушка в крови.

Жінка прямує за сусідкою. Виносить цуценят надвір і топить у відрі. Поруч скавучить Жулєнька.

Шестеро глядачів залишають показ.

22.35. Поодаль від екрана, за ялинкою ­цілуються високий кучерявий хлопець і дівчина з п'ятьма плетеними браслетами на руці.

– Ну так що, станеш моєю дружиною? – парубок обіймає кохану.

– Якщо відстоїмо Гостинний двір – так, – сміється. – І весілля тут зіграємо.

×