176 фільмів показали на 47-му міжнародному кінофестивалі "Молодість". Проходив 27 травня – 3 червня у Києві. Гран-прі отримала литовська картина "Святий"

27 травня

18:21

Шампанське і таблички #FreeSentsov (Свободу Сенцову. – Країна) роздають гостям на червоній доріжці відкриття "Молодості". Вперше її постелили на Поштовій площі. ­Перехожі, налягаючи на огорожі, фотографують телефонами гостей церемонії. Вхід – тільки за запрошеннями.

– Сенцов! Сенцов! – хором скандує публіка у вечірніх сукнях і фраках під час церемонії.

Із 14 травня режисер Олег Сенцов голодує з вимогою звільнити всіх українських політв'язнів. Їх у російських тюрмах майже 70.

– Ми не можемо змінити рішення Олега щодо його голодування, – каже акторка Римма Зюбіна, 46 років. – Ми не можемо також змінити рішення російського суду. Воно несправедливе, і ця справа фальсифікована. Ми не можемо вплинути на Путіна, бо це – вселенське зло. Але кожен може щось робити – у своєму просторі, офісі, віконечку, у Faсebook. Ми можемо виставляти фотокартки та заклики звільнити Сенцова. Ділитися інформацією з друзями по світу. Байдужими залишатися не можна. Байдужість – це також гріх.

У період тиранії що більше митців ідуть на компроміс, то більша можливість маніпулювати ними. Вчиненим із Кирилом Серебренніковим і Олегом Сенцовим Путін показує своїм митцям, що ви зніматимете те, що кажу вам я. Російська влада взяла абсолютний контроль над усім, що має нотку свободи.

Ми і зараз дуже мало правди знаємо. Навіть уявити не можемо частки того жаху, який переживає Олег. Перебуває за 8 тисяч кілометрів від того місця, де він жив. У нього сім'я, дитина-­аутист, який змушений залишитися в Криму. Таким дітям не бажано переїжджати в інший простір. Це – біль страшенний.

Після анексії Криму Римма Зюбіна не працює в російському кіно.

– У мене був великий простій – торік тільки шість знімальних днів мала. Бо серіали досі ­роблять у копродукції з Росією. Кілька приватних компаній працюють лише на їхній ринок.

 

29 травня

16:45

2020-го в Україні залишилися жити вісім осіб. Решта – виїхали на заробітки. В картині канадського режисера 27-річного Корнія ­Грицюка "20/20 Безлюдна країна" вони розповідають, чому залишилися. Фотомодель зі Львова автоматично стає "Міс Україна" і готується до міжнародного конкурсу краси. Дослідник із Китаю вивчає ґрунти і вимірює радіацію – аналізує, наскільки придатна територія для заселення його співвітчизниками. Останній сепаратист шукає "бандерівців" серед зруйнованих нетрів Донбасу. Не вірить, що всі поїхали. Впевнений: "Никому не нужны в Гейропе". Мусить виконати місію – захистити Донбас, а тоді вже поїде "к братьям, в Россию".

– У фільмі все гіперболізовано, але така проблема є, – каже Корній Грицюк. – Більшість старшокласників настроєні виїхати з України. І причин вистачає. Це може стати великою проблемою, як у Вірменії. Там зараз лишилося три мільйони людей. Половина з них живуть у столиці – Єревані. Ніхто не знає, скільки українців є на батьківщині. Останній перепис відбувся 2001-го. Щороку його відкладають. Бо дізнатися правду вже страшнувато.

Зйомки "20/20 Безлюдна країна" тривали два роки. За цей час один з акторів, Дмитро Абрамов, емігрував до США.

19:15

Кінотеатр "Київ", Червона зала

– Отут повалили владу, – каже 92-річний берлінець, колишній офіцер Вермахту Едуард Леандр біля барикад на київському Майдані.

Приїхав в Україну навесні 2014-го, щоб відшукати жінку, яку кохав у молодості. Його дружина нещодавно померла. Він – герой фільму "Остання подорож Леандра". Стрічку показали в рамках програми "Спеціальні події".

Крім Берліна й Києва, дія фільму розгортається на Луганщині – в перші тижні російської окупації.

– Була справжня історія, коли літній німецький військовий через 50 років після війни поїхав до України з тією ж метою, що й наш герой, – розповідає режисер Нік Бейкер-Монтейс, 54 роки. – Ще ми достовірно знали про Революцію гідності. Решта сюжету – вигадка. Це історія про сім'ю. Про те, як минуле заважає мати нормальні стосунки з рідними, впливає на нас теперішніх.

Едуарда Леандра зіграв німецький кіноактор Юрген Прохнов, 76 років. Його відзначили статуеткою "Скіфський олень" – за внесок у світове кіномистецтво. На фестиваль до України приїхати не зміг, бо розтягнув м'язи спини.

20:15

– Это очень плохое кино. Вас будет тошнить, захочется выйти из зала, – представляє зі сцени кінотеатру "Україна" стрічку " [Не] торкайся" 34-річний Ярослав Юшков, гендиректор українського дистриб'ютора Kinove.

Картина про різні форми близькості й сексуальності румунської режисерки Андіни Пінтіліє здобула цьогоріч "Золотого ведмедя" на Берлінському кінофестивалі. Україна першою придбала права на фільм – ще до оголошення переможців Берлінале. За сюжетом, 50-річна Лора намагається подолати страх перед чужими доторками.

– Коли мені було 20, думала, знаю все про близькість. Але під час роботи над фільмом багато моїх уявлень змінилося, – каже режисерка 38-річна Адіна Пінтіліє. – Один із героїв – Крістіан зі спинальною дистрофією – змінив моє ставлення щодо сексуальності інвалідів. Він називає себе по-іншому здатною людиною. Він – активіст за права інвалідів, веде блог. Має прекрасні стосунки з дівчиною.

Середа, 30 травня

12:30

У холі кінотеатру "Київ" глядачі в окулярах для віртуальної реальності крутяться на стільцях. Тут презентують фільм Ігоря Стрембіцького. 2005-го його короткометражка "Подорожні" перемогла на Каннському кінофестивалі. "Вівчарі" – чотири 15-хвилинних фільми про чоловіків, що живуть на полонині. Герої стрічки – вівчарі Микола, Петро, Іван та Володимир – доять корів і овець, роблять бринзу, палять ватру, сушать випрані одноразові пакетики. А пізнього вечора, після чарки самогону, співають сороміцьку коломийку.

На долівку падає дощ крізь дірки у стелі хатини. Її можна розглядати з будь-якої точки. Із глядачем обертається й зображення – на всі 360 градусів. Коли герої їдуть гірською дорогою, бачимо все, наче сидимо на капоті машини. Лише там, де мала бути тінь від глядача, – тінь від камери.

– У меня даже голова закружилась несколько раз, когда смотрел снизу вверх. Колоссальный эффект присутствия, – знімає маску 76-річний Сергій Тряшин. На футболці – напис "Молодість 37", через плече – сумка з портретом Че Гевари. Відвідав майже 40 фестивалів "Молодость". – Смотрел окончание сезона в Карпатах. Пастухи отправляют овец вниз. Выезжает груженая матрасами машина. А зритель словно висит над ней в воздухе. Спрашивал, как снимали. Говорят, привязали к зеркалу камеру и поднимали вверх.

– Для VR-формату мусиш визначити мізансцену, де відбуватиметься дія, задній план, виставити камери й заховатися, – розповідає про зйомки 44-річний Ігор Стрембіцький. – Найважче було звукорежисеру. Мав ховати чотири-шість мікрофонів у просторі. А камера – це куб, на кожній площині якого камери GoPro. Така робота ближча до архітектури. Ви створюєте простір, в якому існуватимуть герої. Почали знімати 2015 року. Тоді було важко технічно, не мали програм для монтажу. Зараз простіше.

 

15:10

Вісім років бельгійський режисер Пітер-Ян де Пю працював над дебютним фільмом про афганських дітей "Земля просвітлених". За цей час вивчив фарсі і втратив дівчину.

– Було важко всім навколо пояснювати, що роб­лю в країні, де 40 років триває війна. У світі вже мало на неї звертають увагу, як і на війну в Україні. Під час підготовки до зйомок на нас кілька разів нападали, один раз – "Талібан". Людей поранили, всю техніку знищили. Навіть продюсери говорили, що я – дурний, якщо повернуся туди, – розповідає на майстер-класі 36-річний Пітер-Ян де Пю.

Позаторік стрічка отримала нагороду за найкращу операторську роботу на Санденському кінофестивалі у США. Діти на екрані з автоматами Калашникова на конях грабують каравани, розшукують старі міни й продають коштовний камінь лазурит.

Пітер-Ян де Пю готується знімати документальний фільм на Донбасі – про братів, які воюють по різні боки.

18:00

"Мистецький Арсенал"

Шестеро глядачів залишилися до кінця показу української експериментальної стрічки "Пан Ніхто" режисера Олександра Фразе-Фразенка, 28 років. Демонстрували в рамках позаконкурсної програми "Українські прем'єри".

– І на що ви розраховуєте? Кому це показувати, якщо люди розбіглися? Вам самому не образливо? – питає коротко стрижена жінка в джинсах і зеленій футболці. Вона розвалилася на одному зі стільців.

– Мої фільми переважно показують за кордоном. З українським глядачем складно, – зітхає Олександр. – Він не підготовлений і не натренований. Звик до вилизаного кіно і глянцевої картинки.

Основою стрічки "Пан Ніхто" став один день із життя львівського письменника Ігоря Калинця. Він прокидається, слухає новини по радіо. Довго молиться. Робить зарядку і снідає. Гуляє містом, дає рекомендації молодим літераторам, а ввечері зустрічає самого себе. Перебивками слугують архівні кадри з виступів Калинця в університеті, на закритих заходах, концертах і публічних читаннях. В одному з них письменник зі сцени повідомляє, що мав відбутися концерт, але музики поїхали на весілля. Та, щоб не скасовувати вечір, він сам читатиме вірші.

Ігор Калинець після показу вийшов на відео­зв'язок. Через технічні неполадки чути було лише деякі склади. 17 хвилин ніхто не наважувався перебити письменника.

Четвер, 31 травня

20:36

На екрані генерал КДБ піднімає келих вина перед відрізаною головою свого племінника і коханця дружини-актриси. Усі герої українсько-ізраїльського фільму "No-One" зібралися в Криму, коли влітку 1991-го розвалювався СРСР.

– Знімали Крим в Ізраїлі, на березі Середземного моря, – розповідає 67-річний режисер Володимир Прудкін. Працював над стрічкою із сином Левом. – Скільки разів уже долі Російської та Радянської імперії замикалися на Криму. Його анексувала ще Катерина ІІ. А під час революції 1917-го це було останнє місце, де трималася Біла гвардія. Нинішня російська псевдоімперія намагається повернути собі СРСР. Тому вирішили захопити Крим, як Гітлер – Судети. Головному герою після вбивств коханців дружини лишається тільки самогубство. Він пливе у море й бачить передсмертне видіння. Це кінохроніка про злочини радянської влади. Він думав, що не винен, бо нікого особисто не розстрілював, Голодомор не чинив. Але ти – співучасник, якщо долучився до цієї системи. Багато хто зараз у Росії теж себе виправдовує, що його руки, мовляв, не в крові.

– Режисер Володимир Прудкін говорить про колективну провину російської творчої інтелігенції, – пояснює французько-російський кінокритик Каміла Ренце, 31 рік. – Історія мистецтва ставить це питання, починаючи з Другої світової. Володимир пишається, що про фільм вийшла розгромна стаття на "РИА Новости Крым".

П'ятниця, 1 червня

11:55

У холі готелю "Алофт" розмовляємо з директоркою Європейської кіноакадемії 67-річною Маріон Дерінг:

– Саме на таких невеликих фестивалях, як "Молодість", режисери знаходять якісь зв'язки або членів майбутніх знімальних груп, продюсерів. Нині єдиний спосіб вижити у кіно – це копродукція і команда. Щороку ми організовуємо резиденцію "Неділя в селі" для молодих режисерів із 10 країн. Туди також запрошуємо кілька членів нашої академії та місцевих досвідчених режисерів. Вони проводять вікенд на фермі, разом готують їжу, дивляться фільми одне одного. Це не тренінг, вони просто проводять час разом.

А як залишитися у професії молодому режисеру з України, де значно менше можливостей, грошей?

– Кшиштоф Кесльовський якось сказав, що інколи забагато грошей інвестується в молодих режисерів, їхню освіту, фільми. Але найважливіше – це життєвий досвід. Коли маєш більше боротися, то й сильнішим режисером можеш стати, це допоможе зробити цікавіший фільм. Коли все легко вдається, ще не значить, що вийде хороше кіно. Найголовніша освіта для режисера – дивитися фільми. Ходити на фестивалі, переглядати класику, кіно різних країн. Намагатися зрозуміти, чому, наприклад, тобі сподобалася стрічка про Литву, чому розумієш її. Зараз бракує гумору у фільмах.

16:55

– Цьогоріч дуже високий рівень студентського конкурсу й професійних дебютів, – 38-річний кінокритик Олександр Гусєв чекає на фільм міжнародного конкурсу "Спадкоємці". – Чудовий румунський фільм "Блискуча нагла смерть" (найкраща короткометражна стрічка нинішньої "Молодості". – Країна). Із повнометражного конкурсу сподобалася перуанська стрічка "Ретабло". Спочатку здається – про ідеальні стосунки батька й сина. Проте одного разу син бачить, як його батько зраджує матір із чоловіком. Такий самий шок був би для сина, якби він зраджував із жінкою. Проте відтепер чоловік – об'єкт ненависті односельчан. І син, який спершу сприймає вчинок батька як зраду, захищає його перед селом. Доки конфлікт у сімейному колі – він протистоїть батькові. Як тільки стає загальним – переходить на його бік.

×