Однією з основних причин ксенофобії є те, що сусіди не знають одні одних. Страх і, відповідно, нехіть щодо інших виростає з простого незнання цих інших. Завжди для дитини найстрашніший хоча й порожній, однак темний куток кімнати.
Тому для народів такою важливою є відкритість культур. Лише так ми можемо пізнати одні одних, аби потім зрозуміти й не боятися.
У Європі засадничою справою в цьому стало подолання такої культурної ізоляції на французько-німецькому кордоні. Бо ж саме конфлікт на Райні став причиною двох світових війн та безлічі протистоянь у Європі. Політична воля двох основних європейських націй здолала його й таки свідомо пішла на побудову нової європейської єдності, що називається Європейським Союзом.
А одним з істотних аспектів франко-німецького примирення стала концепція спільного європейського спадку. Бо на тамтешньому пограниччі, за яке боролися у двох світових війнах, було безліч як німецьких, так і французьких історичних пам"яток. Їх можна було легко включити як в один, так і в другий культурний спадок.
Ще однією незагоєною раною було німецько-польське протистояння. Воно має довгу історію — ледь не від Тевтонського ордену. Прусія була однією з держав, що розірвали Річ Посполиту 1772 року. Для поляків це стало національною катастрофою.
Особливо загострилися польсько-німецькі відносини під час та після Другої світової війни. Нацистська Німеччина 1939-го знову взяла участь у черговому розподілі відродженої ІІ Речі Посполитої. Тоді як маріонеткова просталінська Польська Народна Республіка 1945 року з волі переможців у війні встановила свій суверенітет над давніми польськими землями, що вже століттями були понімеченими та які німці сприймали однозначно як свої. Звідти практично силоміць було відселено 12 млн німців, натомість заселено мільйони поляків зі "східних кресів" — малих батьківщин Міцкевича та Словацького — нинішніх Литви, Білорусі та України. У сталіністські 1950-ті, коли ще боліли рани війни, багато що було просто по-варварському знищено. Як-от німецькі цвинтарі. Територія неначе "зачищалася" від усього німецького й для всього польського.
Однак така тактика не могла стати стратегією. Не можна безкарно позбавити якийсь культурний простір його культурної ідентичності. Він стає простором сирітства й робить сиротами чи принаймні в чомусь обділеними людьми тих, хто пробує його таким чином вихолостити чи осиротити. Для того, щоб у цьому переконатися, варто поїхати в Калінінградську область Російської Федерації. Враження таке, що тут просто вибухнула культурологічна вакуумна бомба.
Тому ще в 1960-х розпочався процес польсько-німецького примирення й прощення. Спочатку на рівні польської та німецьких церков. Потім було вибачення канцлера ФРН Віллі Бранта. Чи не найбільше сприяло цьому примиренню й об"єднання Німеччини, чергову річницю якого відзначили нещодавно.
Після розпаду комуністичної системи цей процес пішов "на всіх парах". Падіння СРСР виопуклило ще один фронт протистояння, що має вирішальне значення для майбутнього Європи в цілому.
У ХІХ ст. народилася не лише польська політична нація, але й українська. На початок ХХ ст. ми вже були цілком готові до того, аби в повний голос заявити про себе як про націю зрілу. І вже тоді постало питання не лише територій та кордонів, а й культурного спадку — бо ж польсько-українська війна 1918–1919 років у Галичині була значною мірою й боротьбою за таку перлину, як Львів. Чий він — польський чи український? Це королівське польське місто чи княже українське?
Вердикт був однозначним: Вільнюс є литовським містом, а Львів — українським
Після 1945 року все, що опинилося в Польщі, беззастережно оголошувалося лише польським. Натомість у підсовєтській Україні знищувалося чи оголошувалося чужим усе "польське". Класовий та атеїстичний підхід довершував справу. Замки, маєтки, палаци, костьоли руйнувалися й занепадали. Зрештою так само, як і історичні пам"ятки питомо української культури. Церкви та палаци українських магнатів руйнували так само, як костьоли та маєтки польських. Мільйони поляків із Литви, Білорусі та України переселили до Польщі. А українців із Закерзоння — до України. Тих, хто залишився — а їх у 1947-му було ще 150 тис. — вислано під час сумнозвісної акції "Вісла" на понімецькі землі, під Берлін.
Однак після того, як Польща та Україна стали незалежними європейськими державами, перед нами теж постала проблема врегулювання цих питань вже на міждержавному рівні. Завдяки праці української та польської політичної еміграції польсько-український діалог розпочався задовго до того. І вердикт був однозначним: Вільнюс є литовським містом, а Львів — українським. І український кордон є й буде там, де він є сьогодні. Про жодні територіальні претензії й мови бути не може.
Це стало фундаментом для формалізації акту польсько-українського примирення, здійсненого президентами Польщі та України при відкритті Личаківського військового меморіалу у Львові 2005 року.
Та разом з тим це означало й те, що кожна зі сторін у відповідності з міжнародним законодавством бере на себе зобов"язання впорядковувати та охороняти культурні надбання, що відтепер належать двом народам — і українському, і польському. А таких скарбів є тисячі з обох боків кордону.
Нарешті задля європейської єдності прийшов час дещо змінювати філософію підходу до тих культурних пластів, що залишили нам минулі епохи. Маємо відходити від закоріненої в націоналізмах ХІХ ст. філософії "або–або" — тобто ця пам"ятка культури або українська, або польська. І наближатися до філософії "і — і". З огляду на це ми лише умовно можемо стверджувати, що та чи інша пам"ятка відноситься виключно до українського чи польського культурного спадку, де б вона не перебувала. Костьоли у Бердичеві чи Києві належать і українській, і польській культурній традиції. Так само, як давньоруські розписи у Любліні чи церкви під Білостоком та Криницею. Тобто ми бачимо глибоке взаємопроникнення, що дійсно сягає Дніпра та Вісли.
Однак нам усім потрібно ще багато зробити, щоб отримані у спадок культурні скарби нарешті знайшли своїх справжніх спадкоємців.
4 
35413
Коментарі