Ми — народ релігійний. У незалежній Україні будують передусім супермаркети й храми. Гадаю, людину з протестантської Європи чи мормонської Америки по приїзді сюди неабияк дивують ці золоті бані на спальних районах, хрести на в'їзді до населених пунктів, іконки в маршрутках і цитати з Біблії на банерах уздовж трас.
До церков українці ходять не надто охоче, але сама присутність церкви викликає схвалення. Мовляв, хай стоїть, для порядку. Є в цьому щось зворушливо дитяче — ставлення до християнських символів як до оберегів. Щоби в разі, не дай Боже, якої хвороби і курс лікування пройти, і свічку поставити. Наївна дитяча віра в дива та забобони характеризує нас як народ щирий, довірливий, хоча й дещо непослідовний.
Те саме стосується Різдва. Атеїстичні потуги радянської ідеології не перемогли цього щорічного очікування дива, ставлення до Ісусових уродин як до чогось свого, родинного, важливого. Я часто згадую, як ми святкували Різдво в дитинстві — наприкінці сімдесятих, на Сході країни. Церкви в нас не було. Вчителі суворо попереджали, щоби ніхто не думав носити вечерю. Але ввечері чекали на нас із цукерками. Всі розуміли, що це така гра — офіційно Різдва немає, проте насправді є.
Колядок ми не знали. Проте знали, що різдвяний вечір — особливий. Якось це переходило з покоління в покоління після всіх десятиліть совка. Хоча про релігію в родинах не говорили. Навіть молитов ніхто до пуття не знав. А десь воно залишилося. Тож щойно моральний кодекс будівника комунізму дав тріщину, все стало на свої місця. Богобоязливий український народ знову заходився святкувати Різдво на офіційному рівні. Хоча й від 8 березня не відмовився. Ну, про всяк випадок.
Справа не у вірі, а в традиції. Підсвідомо українці сприймають Різдво суто язичницьки. Народження року, перехід від минулого до майбутнього. А тут ще й Ісус народився. Як не славити, як не святкувати! Вифлеємська історія сприймається природно й органічно. Колядки українською звучать особливо проникливо й переконливо. І поневіряння Святого сімейства мають питомо українське забарвлення. А Ірода хочеться порівняти з тираном із сусідньої держави. Різдво в Україні давно набуло національних рис. Щось на зразок ще одного Дня незалежності, але з вертепом. Святкують усі — і ті, хто вірять, і ті, хто за компанію.
Різдвяні свята й вигадали з урахуванням України, жодного сумніву. Просто тут на початку січня таке дзвінке й прозоре повітря, що неминуче починаєш колядувати. Небо таке зоряне, що різдвяна зірка перестає бути метафорою. Потреба вірити в щось хороше, в те, що все зміниться на краще, є такою сильною, аж усі знову повертаються до цієї історії про порятунок і надію.
І так щороку. Твориться історія. Рухається час. Починається 2020 рік. Від Різдва Христового, ясна річ.
3 
1
Коментарі