Наші права порушуються постійно, систематично, дуже часто і навіть тоді, коли ми про це й не підозрюємо. Чи готові ми до боротьби за свої права, наскільки вона обіцяє бути тривалою – про це говоримо з відомим правозахисником, колишнім дисидентом Семеном Глузманом, 58 років.
Статистика звернень до Європейського суду з прав людини свідчить, що найактивнішими тут є громадяни країн з так званою стійкою демократією – Франції, Італії. Від України звернень значно менше.
— Та ні, з України до Страсбурга іде достатньо багато звернень. Проблема в тому, що наші люди не вміють правильно їх оформити, а якщо з цим усе гаразд, то треба кілька років чекати результату... Загалом, ми повинні добиватися своїх прав насамперед вдома, у національних судах. Хоча, на жаль, сьогодні українське судочинство в убогому стані. Система корумпована, неефективно працює омбудсмен (Уповноважений з прав людини. — Авт.). Звичайно, за цих умов багато починають писати до Страсбурга.
У нас яскраво виражена схильність до протесту
Як ви загалом оцінюєте нинішній потяг наших людей до відстоювання своїх прав?
— Ми ще пожинаємо плоди традиційного радянського виховання — підміна законів телефонним правом тощо. Люди не звикли до свободи, часто не розуміють, що демократію нам ніхто просто так не подарує, вона має бути затребуваною. Це стосується і одного з її складників – прав людини.
Проте існує й позитивна динаміка – свобода слова, пересування та багато інших свобод були колись рожевими мріями дисидентів, а тепер стали реальністю. Сплеском вимог дотримання прав людини стали помаранчеві події: я розглядаю їх саме так. Думаю, це була не революція, а звільнення значної частини народу від страху. Ситуація з правами людини рухатиметься вперед, і це не залежатиме від Ющенка, Тимошенко чи будь-кого. Бо насправді ж будь-яка влада схильна до обману, шахрайства і такого іншого, але менше схильна до цього в ситуації, коли її контролюють, підозрюють. Отож, якщо буде продовжене це цілком природне для демократії протистояння між народом і владою, якщо ми наполегливо вимагатимемо прозорості, то почуватимемося вільнішими й упевненішими у правовій ділянці. Бо якщо я, громадянин, ставлюся до влади з підозрою, то вона ставиться до мене з більшою увагою. Це аксіома демократії.
Ви не думаєте, що після помаранчевого сплеску настали самозаспокоєння з одного боку і надто велике розчарування з іншого, і все це може призвести до пасивності людей у боротьбі за свої права?
— Розчарування у владі є цілком нормальним явищем у демократичній країні. Але воно може або спонукати до дії, або вести до цілковитого песимізму. Мені здається, що у нас все ж таки переважає перше. Ми не повернемося в "радянський союз". Ми дуже повільно йдемо до європейського життя, та нас уже ніхто не зупинить. Але завдання влади – прискорити цей рух, і один з головних напрямів — правовий. Щоправда, дуже часто наші люди думають, що дотримання прав людини – це "щоб мене не ображали". А я вважаю, що це, наприклад, коли керівництво закладу охорони здоров'я у маленькому містечку періодично й публічно спілкується з населенням, допомагаючи у дотриманні прав на медичну допомогу. Те саме стосується закладів освіти, соціальних служб.
На права людини слід дивитися широко і розуміти, що причини порушень їх криються не лише в поганому керівникові чи чиновникові, а й у поганому виборцеві. Насамперед ми самі повинні розуміти, що демократія і права людини – це не банан, який кидають мавпі у клітку. Їх треба завойовувати. Боротьба за свої права є активним процесом відбирання їх у держави. Це як один пиріг на двох – якщо ми візьмемо менше, більше залишиться їм.
Як ви оцінюєте рівень усвідомлення нашими людьми своїх прав?
Він дуже низький. Адже ми живемо в країні, котра ще не так давно була тоталітарною, де навіть юристи не знали, що таке права людини.
Як же нам за таких умов ефективно відстоювати свої права?
— Просто треба намагатися робити це в тому режимі, який дозволяє сьогоднішня правова система. Дуже важливо зрозуміти, що демократія і все, що з неї витікає, починається не з Києва, а з села, містечка, з виборів на місцях.
Якщо я, громадянин, ставлюся до влади з підозрою, то вона ставиться до мене з більшою увагою
Ми також можемо реагувати через громадські організації – за всіх своїх вад, вони таки існують. Сьогодні голос людини може бути почутий, і я не вважаю, що ситуація така вже песимістична. Помаранчеві події засвідчили, що значна частина населення прагне жити в демократичній державі. Але мені шкода людей, які, лягаючи спати ввечері, на ранок хочуть прокинутися в Швейцарії чи Великій Британії. Цього не буде ані завтра, ані післязавтра. Це поступовий процес.
З іншого боку, мені не подобається, коли мою країну ставлять в один ряд з якимись азіатськими державами. Україна набагато цивілізованіша, освіченіша, у нас значно більше можливостей у відстоюванні своїх прав. Ми не задвірки Європи, і навіть раніше було зрозуміло, що другою Білоруссю Україна не буде. Бо ми інші.
Для мене є один залізний аргумент: за часів Солженіцина у таборах сиділа маса українців, і за моїх часів найбільшою групою політув'язнених були саме вони. Тобто у нас яскраво виражена схильність до протесту. І, до речі, багато українських дисидентів були вихідцями не з Галичини, а зі східних регіонів. Стус, Світличний... Можна говорити про прагнення до незалежності, але ж в основному це були люди, які просто хотіли чути й говорити правду.
Коментарі