З австрійським письменником 73-річним Мартіном Поллаком зустрічаємося в ресторані столичного готелю "Салют". Замовляє келих білого вина і пляшку негазованої води.
Ви були в Україні в квітні 2013-го. Які зміни з тих пір помітили?
— Україна стала більш європейська. Триває війна, але з Києва чи Львова її не видно. Зрушення відчуваються в розмовах на вулиці. Суспільство стає відкритіше. Вільніше говорить про те, що турбує. Тут багато розмовляють про безвіз. Він — запрошення українців до Європи.
Та довго намагалася відгородитися від України, замовчати її європейськість. Мовляв, це — не ми, це вже Схід. 2011 року на книжковому ярмарку в Лейпцигу у промові наголошував, європейці затуляють рота таким великим країнам, як Україна. Щоб дістати візу у Францію чи Лондон для українського митця, доводилося оббивати пороги різних відомств. Просити для запрошених українських авторів — Андрія Куркова чи Юрія Андруховича — дозволу приїхати. Діалог постійно був один. Так, казали ми, це дійсно письменники. Ні, вони не збираються залишатися в ЄС працювати.
Чи цікава Україна ЄС?
— В Австрії, наприклад, не цікавляться Україною. А ще менше — війною на Донбасі. Це велика помилка. Війна не в Україні, а в Європі. Путін вдерся на Донбас і в Крим, щоб знищити Європу. У наших інтересах — єдність з Україною.
Щоб у нас було спільне майбутнє, повинні працювати не лише політики, а й інтелігенція. Література в цьому сенсі важлива. Останніми роками в Австрії та Німеччині видали багато книжок українських авторів — Наталки Сняданко, Тані Малярчук, Андрія Куркова, Сергія Жадана, Юрія Андруховича. Я був куратором програми Лейпцизького книжкового ярмарку 2012–2014 років. Ми запрошували українських, білоруських і польських авторів. Так намагаємося показати європейцям ці країни. Німецькі, австрійські видавці стежать тепер за новинками на українському ринку.
Як сприймають Росію в Австрії та Німеччині?
— Як підступну й небезпечну. З іншого боку, останні роки путінська пропаганда мала успіх. Багато австрійців і німців захищають російського президента. Мовляв, правомірно претендує на Крим. Це — робота пропагандистів. У багатьох бізнес пов'язаний із Росією, для них стосунки з нею важливі.
Пишете про історичний травматичний досвід. Про нацизм в Австрії.
— Бо це важливо — зрозуміти себе. Вам теж треба бути відкритими до суперечливих питань своєї історії. Зрозуміти: Степан Бандера — добре чи погано? Про це слід відкрито говорити. Без осмислення травматичних моментів історії не знайти точку самоідентифікації. А поки її немає, політики користуватимуться цим. Як зараз польські.
Я написав книжку "Мрець у бункері" в 60 років. Вона про мого батька, який був нацистом. Часто питають, нащо чекав так довго? Для осмислення історії треба час, кажу.
Націоналізм набуває популярності в Європі?
— Угорщина, Польща, Словаччина стають націоналістичнішими й зосередженими на собі. ЄС — зло, говорять. Ми не приймаємо гомосексуалізму й інших його божевільних ідей. Маємо боротися за справжні християнські цінності, мовляв. До чогось схожого скочуються і французи, нідерландці, данці. Такі процеси руйнують Євросоюз і працюють на містера Путіна. Не випадково всі праві європейські політики — ліпші друзі президента РФ. Та приваблюють їх в основному гроші. Або імідж сильної руки.
Європейський націоналіст — хто він?
— 20 років тому правими були неосвічені "скінхеди" й невдахи. Тепер вони мають хорошу освіту, гарно вдягнені, ввічливі, молоді. У більшості — чоловіки. Їх витісняли з суспільства, а вони все більше наближаються до його центру.
Демократію не можна приймати як належне. Мій 38-річний син думає, вона в Австрії завжди була. Нащо за неї боротися? Права, свободи, як вода в крані. Звідки вона — не твій клопіт. А українці знають, демократія не належить тобі з пелюшок. Вийшли на Майдан, змінили президента. Між демократією і недемократією слизька межа. Хто боровся за неї на Майдані, втрачав співвітчизників там, розуміє її цінність. Ось чому Європі потрібна Україна. Багато жителів ЄС ніколи не мали схожого досвіду. Не переймаються політикою, не йдуть на вибори. Не знають часів, коли відкриваєш кран, а води немає.
У Польщі ходять на демонстрації мої друзі-ровесники. То протестують проти президента, то проти заборони абортів. Перекладач моїх книжок на польську Кароліна розповідала, її 96-річна мати, яка пережила концентраційний табір, нещодавно теж була на акції протесту. А молодь не йде. Бо виросли в комфортній демократії. Чому повинні виходити за неї на вулицю? Холодно, дощ, може затримати поліція. Небезпечно й безглуздо, на їхню думку.
Що змусить Європу боротися за демократію знову?
— Це запитання слід кожному поставити собі. Не можемо довірити його політикам. Ми персонально відповідальні за свободу та власні цінності.
Як оцінюєте шанси на розпад ЄС?
— Такий сценарій можливий був би, якби французи вибрали праву популістку Марін Ле Пен (у травні в другому турі президентських виборів програла чинному президентові Еммануелю Макрону. — ГПУ). Європейці мало й неефективно обговорюють виклики всередині. Не розмовляють про Польщу чи Угорщину. Ті беруть багато грошей зі спільного гаманця, а потім нарікають на Євросоюз. А глобальні виклики лягають на плечі сильніших країн. Вони найбільше приймають біженців, наприклад. Натомість європейські політики більше говорять про проблеми з Росією чи Сполученими Штатами Америки. Та Європа сильніша, як можна подумати.
Якою буде Європа за 50 років?
— Буде сильний Євросоюз. Україна стане його членом. Вам вирішувати, якою буде її роль у новій Європі. Та для нас ваша країна важлива. Молоде суспільство зі свіжими ідеями та цікавим досвідом. Найбільша помилка нинішнього Союзу — фокусуватися на політиці. Потрібно — на культурних аспектах. Знайти нову спільну ментальну концепцію. Через євробюрократію ми зациклені на правилах і процедурах. Як робити те чи се. А маємо думати, що робить нас європейцями? І тому важливо приєднати Україну. Бо ваша країна завжди була європейська.
Батько служив у нацистській армії
Письменник, журналіст і перекладач Мартін Поллак народився 1944 року в Австрії.
Його батько Ґергард Баст за правління Адольфа Гітлера був членом Націонал-соціалістичної партії Німеччини, штурмбаннфюрером СС — звання відповідало посаді заступника командира батальйону. У Словаччині та польській Варшаві займався депортацією та винищенням євреїв. Після війни жив під фальшивими документами. Убитий задля грабунку провідником при спробі перейти австрійсько-італійський кордон для втечі до Аргентини.
— Сестра діда єдина в сім'ї не стала радикальною німецькою націоналісткою. Одружилася зі словеном, а 1945 року її вбили словенські партизани. Вона єдина з усієї родини є жертвою війни, а не злочинницею. Мій батько був нормальною, типовою людиною. І я не знаю, що цього чоловіка зробило злочинцем. Мене цікавить, що призвело до того, аби ціле покоління людей стали злочинцями? Вони не були психопатами. Вочевидь, склалася ситуація, що сформувала їх так. Я не знаю, як би в ній повівся. Тому не стаю в позицію судді. Це дешево — казати, що зі мною такого б не сталося. І я би ніколи в євреїв не стріляв і партизанів не вішав за тих умов, — говорить Мартін Поллак.
Він спеціалізується на східноєвропейській історії. Вивчав її в університетах Відня, Варшави, Югославії. З 1987-го працював у журналі "Шпіґель".
Із 1998 став вільним літератором. Найвідоміші книжки: "Смерть у бункері. Історія мого батька", "Отруєні пейзажі" та "Цісар Америки. Велика втеча з Галичини".
2 
35413
Коментарі