Багатогранна фея Політика лише одним боком — публічним — повернута до суспільства. Переважно на цьому відкритому фасаді, потужно освіченому медійними прожекторами, процвітають, як на фронтоні Дому з химерами навпроти президентських вікон, різні вето і табу, містичні забобони і неписані заборони. Тут володарюють герої Гоголя, а не Гобса. Біблійний Левіафан тьмяніє в обіймах національного Вія української політики.
На видимому боці політики публічні тлумачі намагаються втиснути її у прокрустове ложе легенд і міфів, спрощених схем і грубо витесаних канонів. В очах громадськості вони починають жити своїм життям, яке вже не перетинається з реаліями політики і суспільства, що мимоволі стає носієм цього мішка політичних гордієвих вузлів.
І коли раптом політика, рушієм якої є невблаганна логіка історичного процесу, твердо наступає на ці закостенілі будяки табу, якими густо всіяна нива масової свідомості, це посягання сприймається зі скрипом, а то й із виском. Як так, посягання на святая святих!
А відтак — якщо без фанатизму, а називаючи речі своїми іменами, — то ніяка це не святість. А тріскання чергового жупела, в який якось за інерцією вірилося, як у недоторканну ікону.
Ґвалт перший — у народу відбирають право обирати президента. Але майже вся поголовно західна Європа, увесь улюблений і омріяний ЄС зробив це давним-давно.
Ну що таке президент — найнятий на роботу державний топ-менеджер. Один із нас і на службі у нас.
Так це у них. А у нас — якщо не месія, то арбітр нації, символ нації. Новітній князь чи теперішній гетьман. Ікона!
Канадцям глибоко фіолетово те, що у них немає президента взагалі, бо вони живуть у ХХІ столітті, а не, як ми — застряли у ХVІ. Вони знають — наявність чи відсутність посади із назвою президент — пустопорожня формальність у порівнянні із суттю, що формулюється гранично просто — вони, канадці, живуть у державі з найвищими стандартами життя на планеті. І до цієї альфи й омеги така банальність, як президентство, немає жодного стосунку.
Майже всі західноєвропейські країни обирають президентів у парламенті
Ґвалт другий — "помаранчеві" і "біло-сині" утворюють коаліцію. Ніколи й нізащо! Чому? Стереотип, що розчавлює своєю невтримною ходою логіка все того ж невблаганного процесу.
18 вересня 2005 року в Берліні сталася новина, напевно, найрезонансніша від 9 травня 1945-го. Політичні полюси, що впродовж усієї післявоєнної історії Німеччини змінювали один одного при владі, разом взяли владу. Полюси, що об"єдналися. У географії — не буває, а в політиці — запросто. Хоча й уперше.
Християнські демократи і соціальні демократи, боячись забобонів і канонів громадської думки, переминалися з ноги на ногу, доки наважилися на публічні обійми. Що скажуть люди, які 50 років привчені, що обіймів між полюсами не буває? А сите німецьке суспільство із притаманними йому педантизмом і прагматизмом — практично мовчки дало відмашку.
Вибачте, до лампочки, що вчора було не так. Якщо сьогодні ви, політики, кажете, що так буде найкраще здійснювати вам державне управління, — будь ласка. Критерій — кінцевий результат, а не забобон.
Безпрецедентна коаліція ХДС/ХСС-СДПН включає шість міністрів — християнських демократів, федерального канцлера, прирівняного до міністра керівника її відомства, другої особи в державі, обраного в парламенті президента плюс вісім міністрів — соціальних демократів.
Розподіл мандатів у парламенті визначив народ, тому саме він, як головний носій і розподілювач влади, повинен із розумінням сприймати те, що іншого способу — після саме такого його голосування, утворити більшість — не було.
Очевидним є те, що існуючу сторінку української політики — із поділом на схід і захід, на "помаранчевих" і "голубих" та всіляких інших, вимащених у сценічні кольори, — потрібно рішуче перегорнути.
Це була не найкраща сторінка. Важка для написання і ще важча для прочитання. Народ утомився до нестями від цього театру абсурду. І не лише десяткам мільйонів, а й самим цим кільком сотням лицедіїв, комфортно не було.
Треба починати писати нову сторінку. Із нуля. Слід спробувати — із чистого аркуша.
Потрібно конче вивільнитися з геополітичної сейсмології й тупого топтання на місці, треба конче вирватися із мертвої точки загнивання, треба вибратися зі зловісного кола ненависті, треба змінити координати історичного буття. Добре вигостреною сокирою розірвати гордіїв вузол, на якому зависла Україна.
І розпочинати слід із розірвання пут канонів і табу, якими оповив могутнє тіло українського Лаокоона доморощений умираючий на наших очах Левіафан.
3 
1
Коментарі