Мій вибір — за Україну, але проти обох

 

У нас ніхто не відповідає за сказане. Свобода слова є, але користуємося цим інструментом, як мавпа мікроскопом. Цей вірус цілковитої безвідповідальності ми підхопили в політиків. І це вже повернулося проти нас — маємо повну відсутність правової держави.

Кажуть, вибори відбулися демократично і прекрасно — чудово. Можна скільки завгодно коментувати результати, але висновок із них простий: основна маса населення досі не знає виборчого законодавства, не має так званої освіти виборця. Одна жіночка — мені розповідали — допитувалася, як їй проголосувати проти всіх, чи треба викреслювати прізвища кандидатів? Як же вона здивувалася, коли почула про третю графу! Тобто, у плані поінформованості ціла країна фактично неорана.

Свобода слова у нас — це свавілля. Це мутна вода, в якій ловлять рибку різних мастей шахраї. Це золотий час для остапів бендерів — можна абсолютно все. Останнім часом я все частіше згадую новелу Ольги Кобилянської "Зійшов з розуму", написану в 1920-ті. Там молодий стрілець помирає на руках старого вуйка в горах. Вони, хоч і розмовляють однією мовою, та не можуть порозумітися. Врешті стрілець каже: "Не смерть страшна, а наша темнота". Із тих часів технологічно суспільство змінилося. Але від того, що у вуйка нині на кухні стоїть телевізор, темнота в очах не розсіялася. Вона набрала інших форм. Чому так сталося? Бо за Сталіна було знищено культурний шар, який із кінця ХІХ століття. будив націю просвітництвом. Після цього українці залишилися з дуже поганою освітою. І так триває досі.

Я про це говорила п"ять років тому на президентських слуханнях: країна стоїть на порозі гуманітарної катастрофи. Усі поаплодували, покивали головами і визнали, що маю рацію. Дуже добре, але що з того? Як усякий інтелектуал, я називаю стратегічні проблеми. Далі має бути менеджерська ланка, що має перекладати їх на рівень конкретних практичних справ. Але оця ланка у нас абсолютно відсутня.

Іван Франко застерігав: голосуючи на менше зло, ти вибираєш зло

Проведу аналогію з літературою. Письменник має вловлювати речі в зародку, а не просто відображати дійсність, як учили класики соцреалізму. Література мусить випереджати життя. Вона дає імена і назви тому, що ще висить у повітрі, що ще не проявилося. Якось із приятелем розговорилася на тему "Прогностична творчість Забужко 1990-х". Зійшлися на думці, що герої моїх "Польових досліджень з українського сексу", які вийшли 1996-го — це нинішній електорат Тимошенко. Він — один із мільйона чоловіків, які страждають на латентні сексуальні проблеми, а вона — одна з мільйона жінок, скривджених чоловіками. Обоє бачать силу в жінці, яка виб"ється у владу і "всім покаже", реваншується за всіх отих кривдників. І мій приятель сказав золоту фразу: "У нас немає літературної критики". Немає оцієї "менеджерської ланки", яка мала би перекласти зрозумілою, злободенною мовою те, що впіймав і ще не до кінця усвідомив письменник. Забракло її і тоді, коли я написала "Польові дослідження...", і нині.

Оця "менеджерська ланка" ніяк не може нарости, її постійно виполювали. І звідси — криза еліт. Моє покоління стоїть біля стерна і не справляється з країною — ні в політичному сенсі, ні в громадянському. Це студенти 1970-х. У цю брежнєвську епоху до випуску доживали і робили кар"єру ті, хто сірою безликістю плив по комсомольській лінії або ж так звані інтелектуали-нігілісти. Решту, в кого очки хоч трохи горіли активністю, обрубували й вимітали. І плоди цього мозкоциду ми зараз пожинаємо. І платимо за ці "повзучі" репресії.

Можливо, щось удасться першому поколінню українських студентів. Це нині той середній клас, який пережив четверту хвилю еміграції на заробітки і фактично виніс на плечах помаранчевий Майдан. Але більшість із тих, хто емігрував, і досі живе на валізках. Повертатися в Україну їм нікуди, адже тут триває тупе тринькання людських ресурсів.

Як на мене, усе найгірше уже відбулося. Я по-справжньому злякалася п"ять років тому, після інавгурації Ющенка. На мене тоді насунулося відчуття тотального жаху: перемогли, а тепер — що? Майдан розійшовся. "Сцена" пішла в інший бік. І механізму контролю за нею не було. Між президентом і країною нічого не залишалося. Справжніх політичних партій не було, бо жодна з них не створювалася знизу. Громадські організації тільки зароджувалися, але дуже скоро лягли під олігархів. І коли нині Арсеній Яценюк каже: "Я створю партію!" — він тільки може клуб під себе створити. Бо це совковий принцип — будувати структури зверху. Єдиного інформаційного поля нема й досі.

Ми абсолютно бездарно розпорядилися п"ятирічною форою після Майдану — вся країна. Але бенкет хижаків при владі добігає кінця — вже нічого не залишилося. Те, як між собою зчепилися два кримінальні клани — це їхня агонія. Схоже на Римську імперію часів занепаду. Тільки там процеси тривали століттями, а в нас час стиснувся до років.

Для мене головна інтрига — який відсоток українців не поведеться на теорію "меншого зла"? Скільки їх почує слова Івана Франка, який застерігав: голосуючи на менше зло, ти вибираєш зло. І ще одне: хто захистить мій вибір — за Україну, але проти обох? Раціональних підстав залишатися оптимістом немає. Але моральна вартість поразок значно вища за вагу перемог. Із цього треба вирахувати шанси країни вижити.

×