За останнім дослідженням Центру Разумкова тільки 17% опитаних українців позитивно ставляться до публічної демонстрації політиками релігійності. Негативно сприймають це 38%. Майже такій же кількості осіб байдуже.
— Люди завжди оцінюють інших тією мірою, якою оцінюють і реагують на самих себе, — каже соціальний психолог Олег Покальчук, 56 років. — Українці — здебільшого "християни двох днів". Тобто бувають у церкві на Великдень і на Різдво. Вони розуміють: якщо політик удає воцерковлену людину — це лицемірство. По-друге, християнство — то релігія вбогих, знедолених, бідних, у яких нічого нема. І люди йдуть до церкви просити в Бога, аби щось було. І тут у людей нестиковка. Вони ходять по щось, а ті, що вже все мають, теж туди йдуть. Чому? Тут щось не те. Не стільки тому, що вони вважають багатство чимось негативним, а тому, що вони на місці багатих не ходили б. У нас дуже практичне розуміння духовності.
Політики поділяються на кілька груп. Є ті, які свідомо лізуть у медіа, щоб усі бачили їхню побожність. Є друга група, що мусить коритися: "Ось пішла делегація до попів, підемо й ми". Бо не піти — недобре, там наше начальство. Раніше так ходили до парткому. Тепер Компартію замінила церква.
Третя група — це політики, які або справді вірять, або мають сильну родинну традицію. Вони собі ходять спокійно до своєї церкви і не хизуються цим. І четверта частина — це ті, які мають стару розбійницьку звичку: якщо накрав, десятину занеси до церкви. Накрав іще більше — збудував храм. Бо треба ж, щоб гріхи простилися.
Усі політики вважають, що оцерковлена поведінка добра. Преса їх за це не критикує. Тому їм комфортно рекламуватися в такий спосіб. До того ж церква — це найстаріша політична партія у світі. І гріх її не використати у політичних справах. На початку 1990-х стало модно відвідувати храми всіх конфесій, бігаючи з одного до іншого впродовж Великодньої чи Різдвяної ночі. Потім з'ясувалося, що це не дуже добре виглядає. Тому чинна влада свідомо тримається однієї конфесії. Це все має сильний відтінок випендрювання. Але нічого не вдієш — це ж не лише українська проблема. У політиці без цього ніяк. Таке й на Заході роблять, хіба що делікатніше, бо обряд інший — можна вишукано навколішки стати.
2 
1
Коментарі