Ви хотіли б жити біля сміттєспалювального заводу? Мій знайомий професор мав таке нещастя. Жив у Києві на вулиці Ревуцького. Довго не міг зрозуміти, чого по всьому тілу має свербіж і розчухані червоні плями, які ще й кровоточили. Тільки тривалі дослідження виявили, що то алергія на зовнішні подразники — на викиди того заводу. Професору довелося міняти квартиру. На новому місці наче заново на світ народився.
А ось у Відні кожен хотів би жити біля сміттєспалювального заводу. Він збудований у самому центрі. Практично біля вікового собору святого Стефана, та й до Віденської опери рукою подати. Цей завод не димить, не тхне і не отруює повітря, хоч і переробляє щодня до 1000 тонн сміття. У повітря виходять тільки випари води. Він не порушує атмосфери австрійської столиці.
Чому в Києві сміттєспалювальний завод — то горе, а у Відні — радість? Усе просто. В Україні, тоді ще радянській, завод будували для сміття, в Австрії — для людини. Звідси й технології, й підходи до будівництва. А й там, і в нас живуть ніби такі ж люди, як і ми, такі ж будівельники. Мають діяти такі ж будівельні норми й екологічні закони. Але, виявляється, все навпаки.
Думати про людину — у природі зрілої європейської політики. Тут із гордістю вам розкажуть, що у них, де б ти не працював — на державній службі чи в приватному секторі — обов'язково видадуть тринадцяту і чотирнадцяту зарплату, аби ви могли відпочити взимку і влітку. Якщо працюєте в банку, то ще й п'ятнадцяту зарплату, аби могли купити хороший одяг для роботи в офісі. Австрійці пишаються з доступної безкоштовної медицини, гідного пенсійного забезпечення в старості. В кафе, сидячи за столом, за яким, переказують, обідав і Карл Маркс, вам нагадають, що все це стало можливим за урядування в Австрії соціалістів і соціал-демократів. Хто б не приходив потім до влади, все це зберігається, бо людина — на першому місці. Не додаток до мотора чи верстата, а цар і бог для держави як суверена народної долі й волі.
Ми до цього прийдемо? Думаю, так. Хоча в якому столітті — не знаю. Але живучи поряд з Австрією, всією Європою, мусимо думати про таке життя сьогодні. Думати — і дбати, щоб так жилося.
Ніби ж адаптуємося до європейських стандартів. Ніби ж і закони звіряємо з їхніми. А не виходить. Чому? Причина одна. Змінюючи податкове законодавство, про що думає наша влада? Про наповнення бюджету. А як почувається в цьому вирі людина?
У тій же Австрії оподатковують телевізор у домі, комп'ютер, пилосос і багато зручностей, та ніхто не протестує. Бо там високі податки до високих зарплат. Високе сусідить із високим — для людини. А в нас? Тарифи — це той же податок. Щоб його зідрати, придумали зарубіжні паритети й притулили їх до наших мізерних зарплат і пенсій. Високе — до мізерії! З пограбунку людей Європу в Україні не збудувати.
Уряд зобов'язався створити мільйон робочих місць за, умовно, 50 мільярдів доларів інвестицій. Яких і де робочих місць? Яких і звідки інвестицій? Європа, коли планує такі речі, визначає точно, де, хто і за рахунок чого. У нас, як кажуть, навздогад буряків виростимо капусту. Уряд заявляє про свою людиноцентричність, але центр тут явно відгонить простою цифрою — не цифровою економікою, а взятим показником від стелі. Соціальність у такій політиці не днює і не ночує. До чого тут рух у Європу, сказати не зможе навіть найзатятіший ринковик.
Людина для держави в цивілізованому світі — зовсім не те, що короп для сковороди. Держава — не пательня, на якій згорає людське життя, а саме такою зробила країну влада багатіїв-вискочнів, особливо за останні десятиліття. Ні МВФ, ні Сорос, на яких моляться нинішні євроінтегратори, не творили ні Австрію, ні Скандинавію, ні Німеччину з Францією з їхніми високими стандартами життя.
Параноя з ринком землі теж заснована на можливих мільярдах до бюджету. А що далі тих мільярдів не стане — ніби забули. А якщо не стане й людини, для кого бюджет? А з ринком землі зникне й село, і куди подітися аборигену?
В Україні свій уклад життя, своя ментальність у людей, свій досвід виживання в екстремальних умовах. Не до всього європейського варто адаптуватися. До амстердамських червоних ліхтарів точно не треба. Адаптуватися слід до високих стандартів організації виробництва, соціальних виплат, екології, суспільної етики. Це буде неблизька дорога.
У Швеції закон про свободу слова діє з 1765 року. Ми з цією свободою ще б'ємося, як кібець із куркою. Технології у нас ще далеко від того, що освоїв Старий світ у нові часи. І капітал наш не хоче соціалізуватися, хоч після жовтневих подій у Петрограді світовий капітал за всієї його неперебутньої загребущості свої забаганки став приміряти до потреб найманих працівників, аби не було нових революцій. Соціалізація стала елементом його еволюції, пристосування до реалій світу. В Україні ніби ступили в епоху нового капіталізму, та загрузли в болоті неофеодалізму, а він еволюціонується з лошиці в тигра — не економічного, а натурального. І ніяка асоціація не робить його європейським скакуном. Надто ми різні, надто багато в нас ще від Батия.
Добре, що є в нас Батиєва гора, та погано, що ханське топче людське. "І Ганнуся любить, бо пора". Але чому хан не думає ні про ганнусь, ні про іванів, коли планує свої статки і недоїдки для тих, хто творить ті статки? Чому львівське сміття не змусило думати, як захистити людність від мародерів без екологічної олії в мізках? Чому у нас податки й тарифи убивають народ, а в них — його піднімають до висот здоров'я і добробуту? Чому в них є щастя жити на пенсії, а в нас — животіти? На які прориви готові наші грантожери — до розвитку країни чи її потопу в убозтві?
Європейство творять не паритети, а пріоритети й цінності, це зрозуміло. І якщо йдеться про будівництво Європи в Україні, то мова ж не про копіювання й наслідування, а саме про те, що покласти в основу — людину для держави чи державу для людини. Поки що — риба для пательні. І це заганяє нас у пастку — і з неї ніякі прориви неможливі. Капкан очманіння чи мочарі жадібності — як не називай, а тільки не чари Відня й не щедроти Осло. І про кого кажуть, що в багатого й теля з телям, а в убогого одна корова, та й та ялівка, особливо пояснювати марниця.
До чого прийшли? Радше подумаймо, до чого йдемо й куди так дійдемо.
5 
35413
Коментарі