Минулого тижня в Інтернеті було повідомлення: художню виставку в Пінчук-арт-центрі вже відвідало 20 тис. осіб. Це там, де експонують коров"ячі голови у формаліні та інші речі, за які заплачено $100 млн.
Водночас тоді ж у Києві показував свої спектаклі московський Театр простодушних. Їх бачили всього якихось 500 душ, бо за два вечори маленький зал не вмістив більше. У тому театрі всі актори — люди із синдромом Дауна. Театр створено 1999 року Ігорем Нєупокоєвим. У Європі подібні є, а на пострадянському просторі лише один. Він виник без держфінансування, хоча потребував цього більше, ніж будь-який інший. Щоправда, потім почав одержувати президентські гранти та іншу допомогу. Але успіху досяг якраз без фінансової підтримки, на відсутність якої всі нарікають, коли йдеться про культурні проблеми.
Першою виставою Театру простодушних була "Повесть о капитане Копейкине", це розділ із гоголівських "Мертвих душ". Той капітан повернувся з війни 1812 року інвалідом, не добився милості чиновників і став розбійником. Кращої теми годі для такого театру придумати. Адже це колектив людей, яких суспільство вважає інвалідами. Хоча насправді суспільство в чомусь "інвалідніше", ніж вони.
Батьки артистів стоять за лаштунками й допомагають їм переодягатися
Мета цього театру — інтеграція людей із синдромом Дауна в культуру. Тут вони елементарно вчаться говорити, навіть співають і танцюють. Для них це своєрідна арт-терапія.
А для публіки? Взагалі — чи мистецтво це? Так. Принаймні справжніше за те, що нині само себе гордо називає мистецтвом.
Одне з потрясінь спектаклю — епізод, коли з війни повертається капітан Копєйкін, правий рукав його мундира порожній. І ось усі, хто є на сцені, збираються біля капітана й обмацують та розглядають його порожній рукав. Варто бачити їхні обличчя й очі при цьому! Ці артисти справді простодушно співчувають, а не симулюють співчуття. І тим самим викликають співчуття в публіки. Вони не вміють грати, але те, що вони роблять, якраз і є мистецтвом, без обману й спекуляцій. Чесно "грають" ролі — однак при цьому не прикидаються. У них є те, що комерційна культура давно і майже повністю втратила — гуманістична норма. Те, що ми звично називаємо сучасною культурою, часто-густо є просто шахрайством, хай воно навіть коштує дуже дорого.
Кажуть, що в Театрі простодушних батьки артистів стоять за лаштунками й допомагають їм переодягатися, коли є потреба. Після їхніх спектаклів якийсь час не хочеться бачити ні театру й кіно, ні телевізійних шоу, ані найблискучіших політичних ораторів. Бо добре оплачуване вміння гарно поводитися на публіці здається блюзнірством у порівнянні з нормальним і напівзабутим людським співчуттям, яке майже нічого не коштує й не вважається мистецтвом.
3 
1
Коментарі