Політолог і культуролог Тарас Возняк, 49 років, вважає, що через гуманітарну політику уряду Януковича Україну продовжують втягувати в російську зону впливу.
Уряд Віктора Януковича перейматиметься українською мовою, культурою, літературою тощо?
— Ми якось звикли дивитися на зміни влади в Україні тільки з гуманітарної точки зору. Одразу згадувати мову, пісню тощо. Однак, попри всю повагу до цих аспектів життя суспільства, визначальними вони не є. На зміну уряду в Україні потрібно дивитися крізь призму подій дворічної давнини. Тоді сталася помаранчева революція. З економічної точки зору це був бунт середнього класу проти крупного монополістського капіталу. Середній та малий бізнес уже не погоджувався на умови, які пропонував режим пізнього Леоніда Кучми та його система балансів між олігархічними групами.
Сьогодні ми маємо повернення олігархату, великого бізнесу. Принаймні найпотужнішої його групи. Його представники робитимуть все для того, щоб повернути свої гіперприбутки, які вони втратили за півтора року. Все інше — українська мова, культура — лише інструменти для вирішення питання опанування владою, формування бюджету під себе та формування максимально сприятливих умов функціонування крупного бізнесу. Російська мова та її місце в українському контексті, роль російської етнічної меншини, ставлення до НАТО та ЄС так само є лише інструментами. Щодо них теперішня влада насправді не має жодних внутрішніх глибинних мотивацій.
Тобто гуманітарними питаннями уряд займатиметься мало?
— Проблемою розвитку та утвердження української мови цей уряд узагалі не буде цікавитися. Як правило, "українські" чиновники й політики з чи не всіх політичних таборів переймаються гуманітарними питаннями тільки тоді, коли хочуть прийти до влади. Але тим людям, які прийшли зараз, українська і навіть російська мова байдужі. Вони від цього дуже далекі. До уряду прийшла досить прагматична, якщо не цинічна публіка, що дбає лише про власні інтереси.
До Олександра Пушкіна це жодного стосунку не має
Що стосується віце-прем"єра з гуманітарних питань Дмитра Табачника, то призначати на цю посаду таку особу означає публічно "опустити" все проукраїнське. Показати місце цьому українському в державі з назвою "Україна". Крок дуже показовий і продуманий. Водночас Табачник — людина надзвичайно розумна. І надзвичайно дієва та працездатна, на відміну від його лінькуватих "помаранчевих" попередників. Він активно шукає й знаходить усі можливі ресурси, щоб де-факто заохочувати повзучу русифікацію українського мовного простору. При цьому, звичайно, маємо масу посилань на права людини, права мовних меншин, права етнічних меншин і т. д.
То русифікація триває?
— Безсумнівно. Якщо на 16-му році незалежності в Україні у ряді регіонів виросло покоління дітей, яке просто не розуміє української мови, — то що це, як не повальна русифікація? Однак мовна чи культурна русифікація є тільки інструментом політичного поглинання. Україну продовжують втягувати в російську зону впливу. Одним із основних інструментів цього і є гуманітарна політика.
На сьогодні Україна вщент програла Росії інформаційну війну. Майже всі п"ятнадцять років Росія контролює український інформаційний простір за допомогою російських газет, книг, телеканалів. Величезна частина українського суспільства насправді живе в інформаційному полі Російської Федерації. Тому українським суспільством так легко маніпулювати. Частково воно нагадує сомнамбулу. Тіло ходить по українській землі, а голова постійно підключена до російського інформаційного поля. Наприклад, глядачі у Луганську менше знають, що відбувається в Макіївці, ніж у Москві чи Рязані. Вони дуже добре обізнані в останніх подіях десь у Владивостоці чи Нижньому Тагілі. Вони ненавидять разом із усім російським телебаченням чеченських терористів. Громадська думка цих людей змінюється залежно від позиції російських телеканалів. Але ми знаємо, наскільки російські телеканали вільні у своїх висловлюваннях, а наскільки маніпульовані владою. І ця маніпуляція українською свідомістю йде безпосередньо від самого Кремля.
Російську культуру українцям теж продовжують насаджувати?
— Ми повинні, по-перше, розрізняти російськомовну і власне російську культуру. Сама по собі вона, напевно, найбільша слов"янська культура, яка видавала й видає величезну кількість інтелектуального продукту. Це величезна культурна традиція, і дуже добре, що українці можуть споживати цей продукт безпосередньо без перекладачів. Але те, що нам насаджується, це далеко не російська культура. Це культура пострадянська. Причому це не стільки власне культурний продукт, скільки політична культура (а яка вона у сучасній Росії, напевно, коментувати не варто), культура ведення бізнесу. А що таке російська культура ведення бізнесу, показує хоча б казус Ходорковського.
Постсовєтська культура бізнесу — це, скажімо, підписування документів без жодної за це відповідальності. А постсовєтська культура взагалі — це коли українські політики вищого ешелону, гидливо ставлячись до української мови, свідомо та демонстративно послуговуються російською, зіштовхують українську та російську мови та культури. Таким чином виказують до української відверту зневагу. Де-факто російська мова давно була і є мовою української влади. Вже не кажу про бізнес, де українська майже відсутня. Втім, наші чиновники не мають і культури вживання російської мови. Бо ж не можна назвати мовою Пушкіна ту "феню", на якій вони "ботають". Гадаю, їм ближчий "новояз" Платонова, якщо вони щось про нього чули.
А що стосується мовної проблеми, то її потрібно вирішувати за допомогою глибокої внутрішньої загальнонаціональної дискусії. У ній мають брати участь усі громадяни України — чи то з Галичини, чи то з Криму. Давати її на відкуп "українським" чиновникам усіх мастей не можна.
3 
1
Коментарі
1