Панель — це де можна продатися. З потреби або за гроші.
Пані й не хотіла б, пані вміє бути вірною. Але так вийшло.
І вона вийшла.
І тепер робить так, аби її було і видно, і чутно.
"Казала ж йому: не будуй золотого палацу з золотим унітазом, — щебече пані на панелі наліво й направо. — Спочатку завидки з'їдять людей, казала йому, а люди потім з'їдять тебе. Лише рукою махнув… А потім і взагалі перестав слухати, віддалив від себе… І от що зробили з ним оті "розумники" — до ганебної втечі довели".
І раз повторює, і вдруге, і втретє… Аби почули і купили.
Або й так узяли.
Бо пані залишилася сама. Без господаря. А це для неї — біда. Бо пані з тих людей, що мають вроджену потребу служити. І служити вірно.
Будь-кому. Будь-якій владі. Бодай злодієві.
А для пані з кебетами — аби ще й господар був вельможним. Тоді ж і вона на видноті. Тобто — при грошах і при славі.
Пані кебету має. І має про неї дуже високу думку.
Якби не мала кебети, не злізла б аж так нагору. Аби було видко звідусіль.
Пані й ґандж має. Дуже серйозний ґандж. Та про нього не будемо. Пані, коли чує про той ґандж, дуже нервується й біжить до суду казати, що то не її, і править великі гроші. Бо ґандж таки серйозний. Навіщо мені клопіт?
Та й мова про інше.
Пані донедавна, як ви зрозуміли, мала господаря. Дуже вельможного.
Навіть — дуже-дуже. Не кожен уміє такого собі заробити, а вона — от.
Пані при ньому велося добре. Дуже добре. Навіть — дуже-дуже.
І добра нажила, і сама біля вельможного та біля великих грошей вилюдніла — перехожі перестали хреститися, зустрівши.
І в очах виросла — й у людських, та ще більше — у власних.
Аж так запишалася, що стала натякати, буцімто не вона при господареві, а той при ній. І кроку, похвалялася, не ступить, не порадившись.
Правди в її словах трохи було. Вельможний по-своєму цінував пані. Хоча й дратувався частенько. Але ж — вірна. Завжди напохваті — принести, подати, підставити що лякливому здорованю — низеньке плече або інше. Пані на все була ладна — і очима натякала, і голосом теплішала…
Вони б так і жили, призвичаївшись.
Проте склалося так, що її вельможний мав утекти. І дуже, дуже швидко.
Так швидко, що ні попрощатися не встиг, ні сказати про жити далі.
У сенсі — без нього жити чи їхати слідом.
І от пані на панелі. Як уже було з нею.
Вийшла і стала. Та на таке місце, повз яке і новий вельможний (з тих, що дуже-дуже) прогулюється. Стала та й почала щебетати.
Про те, як багато зробила доброго та корисного — і для людей, і для свого покровителя. І яка від неї велика користь. Особливо від голови.
І каятися, що не вгледіла.
І винуватити недавнього господаря — але тепло, щоби не подумали, наче невдячна, бо це також ґандж.
І не так за втечу винуватить, як за те, що перестав її слухати.
Щебече пані, а сама навколо позирає та прислухається.
Чи розуміють її натяки?
Чи усвідомлюють, якого великого розуму пані тепер нічия?
Ні, не розуміють і не усвідомлюють…
Ані головний — який "дуже-дуже", ані менш вельможні, котрі при силі.
Досі пані стоїть на панелі.
То розумом похвалиться.
То вмілим язиком губи облизне.
То зачіску змінить.
Або й на скандал зірветься перед телекамерами. Нерви ж не залізні отак стояти. Знеславлю, мовляв, на всю Росію! На увесь світ! Якщо не візьмете. Зрозумійте ж: мене краще мати за друга, ніж за ворога, натякає.
Продається пані — бо кебету таки має.
А її не купують — бо також не без кебет.
Мені аж шкода її стало.
Тому й вирішив написати.
3 
1
Коментарі