У давньому Китаї, коли зі столиці у провінцію приїжджала імператорська інспекція, насамперед вона перевіряла гармонійність музики, яку там виконували та слухали. Якщо її визнавали негармонійною, то й управління провінцією вважалося неефективним.
Україна вийшла з радянської патетики — бадьорих комсомольських пісень, які "строить и жить помогают". Напевно, однією з найточніших характеристик президента Леоніда Кучми були кадри, коли він пробував пригадати під гітару пісню своєї молодості. Виглядало кумедно, однак по-людськи. І влучно позиціонувало його як пострадянського управлінця, червоного директора та парторга. Тому й Україну він розбудовував як країну насамперед пострадянську, з наголосом на радянську. Будував її під музику комсомольського модерну 1960-х.
Натомість Віктор Ющенко заглиблений в українську архаїку. Йому ближчою є народна пісня чи мелодика Володимира Івасюка. А вершиною смаків — геніальна Квітка Цісик. Можна сміятися з усіх його брилів, горщиків чи Трипілля, але це перший саме український президент. Може, не занадто сучасний, не готовий до побудови держави в постмодерну епоху. Але він перший почав наповнювати Україну українською суттю. Хоча держава за президентства Ющенка нагадує радше воза, якого тягнуть меланхолійні українські воли. А символом епохи стала тужлива українська пісня у степу.
Тепер перед нами вибори й кілька шляхів, якими може піти Україна. Вони персоналізовані в уже заявлених кандидатах у президенти.
Віктору Януковичу іншої музичної фрази ніж "Вышел в степь донецкую" не припишеш. І країну цей "парень молодой" розбудовуватиме під баян, як Кучма під гітару. Очевидно, це буде велика автобаза з-під Єнакієвого. Її просто дорозкрадуть, хоча при цьому кінця світу не буде. Донеччани вже трохи інші, ніж 2004 року, однак ніякої модернізації не принесуть. Мелодія Януковича — це десь 1960-ті.
Музичні симпатії Юлії Тимошенко блискуче проявилися на прощальному шоу Алли Пугачової. Важко уявити Тимошенко, яка ридає на пам"ятному концерті Квітки Цісик. З Аллою — інша річ. Це рідне, своє. Сигнал поданий чіткий — Юля претендує на голоси всіх, хто виріс під музику Алли. А це схід і центр України, і це 1970–1980-ті. Нині людям покоління Алли Пугачової по 40–50. Чи це майбутнє нашої країни? Не думаю. Молоді, які самі себе зробили, з іронічною поблажливістю спостерігали за ностальгічним прощанням естрадної діви Радянського Союзу зі сценою. У минуле відійшла "Зайка моя". Утім, якщо Тимошенко стане президентом, то багато кому доведеться бути "зайчиками". Ними стали чимало колишніх політичних "тигрів" у її блоці. Зміни якщо й будуть, то в бік ручного управління. Тобто більш соціалістичного підходу, ніж при Кучмі.
Яценюк — типовий джазовий імпровізатор
Третім претендентом є схожий на кролика — сам зізнався! — Арсеній Яценюк. Це ще не реп, але й не старомодна Пугачова. Яценюк — типовий джазовий імпровізатор. Вільно володіє мелодиками, перескакує з ритму на ритм, іроніст і пересмішник. Весь цей музичний інструментарій чи не найбільше адаптований до сьогоднішньої епохи віртуальних грошей, системних криз, тектонічних геополітичних зсувів. Однак легкість, з якою він імпровізує, може заронити підозру в гнучкості, яка на верхотурах влади часто перетворюється на безпринципність.
Основною мелодією іншого кандидата, Анатолія Гриценка, буде якийсь військовий марш — радше український, ніж радянський. Однак рубана мова, яка нагадує віддавання наказів, не накладається на жодну музику. Це телеграфні повідомлення. Гадаю, його речитатив міг би доповнити ширший музичний твір. У кожній опері він присутній, однак складно уявити оперу, яка складалася б з одного речитативу.
Десь на горизонті проявляється й фігура Сергія Тігіпка. Вона радше перехідна між "Зайка моя" та "ВІА Грою". Очевидно, Тігіпко має відтягнути голоси від Яценюка, бо вони доволі подібні. Утім, у Яценюка немає такого міцного комсомольського запліччя, а в Тігіпка — імпровізаційної легкості. Тому йому буде важко сподобатися сучасній молоді. Хоча будуватиме він країну набагато адекватнішу, ніж Янукович чи Тимошенко.
"Україну нашу радянську" представлятиме і Володимир Литвин. Він хіба що відірве частину електорату в Тимошенко. Литвин не соліст, отож завжди співатиме другі партії. І це будуть українські радянські пісні про минуле.
Про "Ленинские марши" молодого татуся Петра Симоненка вже слід забувати. "Труд, май, домино" відходять у минуле, як і шанси отримати милостиню за виконання цих хітів 1930-х.
Отож маємо вибрати мелодію. Можливо, така нібито дивна характеристика наших політичних лідерів теж щось додасть до осмислення політичного вибору. Чи до вибору нашого майбутнього.
1 
1
Коментарі