Академік Іван Михайлович Дзюба — можливо, єдиний справжній совєтський чєловєк, який у нас зостався.
Варто правильно прочитати ці три слова: справжній — совєтський — чєловєк. Бо цих справжніх чєловєков тепер вже майже немає. А тому ми забули, що це означало ще літ п"ятнадцять-двадцять тому, коли цих чєловєков було хоч і мало, але вони таки були. Вони мали загострене відчуття соціальної й усякої іншої справедливості. А ще в них була ілюзія, що наш грішний світ можна в чомусь переконати, якщо доказово й розумно (але без демагогії!) вказати на його недоліки. Були вони також, прости Господи, інтернаціоналістами — в тому шляхетному сенсі, який потроху затоптався під час афганської війни. Крім того, ці чудаки-чєловєки знали, що таке відданість громадській справі й громадським інтересам.
Усі вищеперераховані ознаки явно книжні, тому тих людей було трохи навіть серед письменників. Це багатьох з них і погубило. Оскільки до чеснот совєтського чєловєка належала громадська активність, то вони наприкінці 80-х років ударилися в політику й з незвички там скурвилися потроху. Бо нинішню політику не можна плутати з громадською активністю, а вони ж цього ще не знали.
Дзюба тоді теж кинувся в політику, був міністром культури. Але його навіть це не зіпсувало, скоро він з того воза зіскочив і залишився тим, ким звик бути. Самим собою.
У Дзюби такі очі, наче він особисто винен у тім, що в нас усе не так
А взагалі, Дзюба при державній справі — то щось особливе. Автор цих рядків мав щастя це бачити краєм ока. А було так. Коли наша держава несміливо натякнула на реформу правопису, на цю ініціативу накинулися всі газети. Я також написав фейлетона. А Дзюба був причетний до проекту нового правопису. І ось добрі люди мені кажуть: "Дзюбу фейлетон дуже розсердив! Він тебе вб"є, як упіймає!". Думаю: нащо старшому чоловікові мене ловити? Піду до нього сам. Прийшов. А там, на розі Хрещатика й Прорізної, де Шевченківський комітет, біля вахтера об"ява висить: "по якИМ поверХАМ" — замість "по якИХ поверХАХ". Отже, недотримано правильних падєжов! Ага! Йду на потрібний поверх, заходжу до кабінету Дзюби й кажу: "Іване Михайловичу, як же реформувати правопис, коли отакі об"яви висять?".
Він подивився круглими винуватими очима й сказав: "Але ж то не я написав, повірте!". Так щирий школяр каже: "Я Бастилію не брав!". У ту мить стало ясно: реформа правопису під загрозою. Бо у Дзюби такі очі, наче він особисто винен у тім, що в нас усе не так. З такими очима реформи не робляться. Принаймні у нас.
А взагалі академік Дзюба дивовижно хлопчакуватий. Я вперше помітив це саме при отій зустрічі. Але повірив не тоді, а потім, коли прочитав його мемуари "Спогади і роздуми на фінішній прямій".
Ось послухайте молодого Дзюбу: "Це було десь року 1957-го. Ми (з приятелем Юрою Петренком. — "ГПУ") запримітили фантастично красиву дівчину, яка жила навпроти кінотеатру "Київ". Винахідливі у різних дурницях, ми накупили кольорових шпалер і фарб, прямо на тротуарі перед кінотеатром виписували на шпалерах величезними літерами заклики їй на побачення, а потім вивішували ці плакати з балкона третього поверху кінотеатру — якраз навпроти вікон незнайомки. Люди думали, що відбувається якась санкціонована акція, і ніхто нам не перешкоджав. А наш розрахунок був непомильний: заінтригована і спантеличена такою атакою, красуня, звичайно ж, прийшла на призначене побачення".
Після тюрми Дзюба вісім років працював на авіазаводі
Мені дуже подобається отой Дзюба, який ще нічого не писав, окрім неймовірних записок дівчатам! І не подобається той Дзюба, який написав книги й статті, що його прославили.
Чому? Тому, що ці книжки й їхня доля — пряме свідчення нашої колоніальної ситуації. Колоніальна — від ходіння по колу. Тобто, коли розумний чоловік уже 50 літ пише владі й суспільству свої застереження, передбачення й послання — а йому не відповідають. Написав "Інтернаціоналізм чи русифікація?", надіслав прямо до ЦК — не відповіли. Ну, потім посадили. Вже тепер написав "Яким буде місце української культури в Україні?" — знов не відповіли: ні словом, ні ділом.
От і думаєш: шкода, що вони з Юрком Петренком покинули шпалери розписувати. Адже красуня тоді озвалася, вийшла. А за 50 літ з таких красунь можна було б нову породу людей вивести!
...Колись, після тюрми, інтернаціоналіст Дзюба вісім років працював на авіазаводі й записав фразу одного роботяги, який споглядав епоху пізнього брежнєвізму й питав самого себе: "Як то воно все перековбаситься?". І якось воно тоді перековбасилось. І тепер перековбаситься!
Будем жить, Іване Михайловичу!
1931, 26 липня — в с. Миколаївка, нині Волноваський район Донеччини, народився Іван Дзюба. Батько — машиніст екскаватора, мати — санітарка
1949–1953 — вчився в Сталінському (Донецькому) педінституті, російське відділення філологічного факультету, був комсоргом інституту
1957–1962 — працював у журналі "Вітчизна"
1964 — написав книгу "Інтернаціоналізм чи русифікація?", яка до 80-х років існувала лише у Самвидаві
1972–1973 — слідчий ізолятор КДБ
1974–1982 — редагував багатотиражку "Прапор змагання" на Київському авіазаводі
1992–1994 — міністр культури України
Останнім часом: академік НАНУ, голова Шевченківського комітету, головний редактор журналу "Сучасність " та Енциклопедії Сучасної України
3 
1
Коментарі