Почувши теревені Олега Ляшка про "московську зозулю" з трибуни Верховної Ради, згадав виступ того ж колишнього зека-шахрая з тієї ж трибуни про нібито одержані від Януковича Олександром Морозом 300 мільйонів доларів за "зраду". Виступ, який він, як пізніше зізнався, виголосив з подачі Юлії Володимирівни, котра й привела його в народні депутати. Суд спростував ті вигадки, але суть не в цьому.
Вже тоді відчувалося, що приведений і настановлений леді Ю раб мріє не про свободу, а про своїх рабів, що й підтвердилось. Ляшко на історичних уламках, освячених іменем Івана Франка, створює радикальну партію уже свого імені. І тепер має своїх рабів, які полощуть колишню його вождиху не згірш за свого пригрітого владою олігархів, та не до кінця розпізнаного народом, старшого раба.
Ляшко — не одна помилка Юлії Тимошенко в розбудові "Батьківщини", та хіба тільки її? Згадайте всі політбізнеспроекти років незалежності — чи хоч один з них став партією зі сталим навіть не складом, а ядром і ідеологією, репутацією? Згадаймо бодай найнаближеніші до влади. "За єду" — де вона? ДемПУ — ви давно про неї чули? "Наша Україна" — розкручена під месійку, стала ядром БПП, та що ви про неї скажете? З "Батьківщини" вилупився "Народний фронт", уже помножений народом на нуль. Чи є сенс називати інші проекти-прожекти?
Скажете, і правильно скажете: а хіба в лівих партіях ситуація краща? Хіба не екс-соціаліст Луценко став загальнонаціональним уособленням зради, перебігаючи то до Ющенка, то до Тимошенко, нині він із кумом Порошенком на сімейному підряді — що далі? І не один Луценко, а Рудьківський, а Волга, а Устенко… Все правильно: жити в суспільстві й бути вільним від нього не можна. Це ще класик сказав, підтвердивши народну приповідку, що й на мудрих дідько на Лису гору їздить. Олігархат вибудував таку комерційну політичну квазісистему, за якої партій класичного типу з класичними ідеологіями нема, а ті, що були, розшматовані на фрагменти і ніякої ролі не відіграють.
Подивіться на ситуацію в квазіпартії президента і його кумів та сватів зі свояками. Один Онищенко який роздрай у ній вчинив! А є ж іще внутрішні не опоненти, а фактично противники. Піп у дзвін, а чорт у калатало — і це партія? Зібралися родичі, які на одному сонці онучі сушили — і що їх об'єднує, крім жадоби наживи?
Якщо правда, що в Україні наш час — пародія на всі попередні, то яка перспектива? Президент із кумами хоче нібито створити правоцентристську партію, а з кого? З тих, що коло нього крутяться? Назвати її можна бозна-як, а куди вона поведе, якщо в тому середовищі злодій на злодії їде і злодієм поганяє? З такою публікою можна хіба що чекати, що буде і на нашій вулиці публічний дім — він у політичному варіанті уже є, політична розпуста б'є всі рекорди.
Щонайменше хотів би скалити зуби зі втіхи, що в українському політикумі такий бардак.
Ну, не могла, скажімо, ЮВТ заглянути в душу Ляшкові (хоча знала, хто він і за що сидів у Ізяславі) чи Яценюкові, чи Пашинському, чи й Турчинову — у чужій душі, як серед ночі. І не може вона заднім числом їм сказати: не тоді мені лижіть губи, як солодкі, а тоді, як гіркі. Все це зрозуміло, хоч пастух, а не Хівря з Тицівки, все-таки формує і пасе череду. Партії в Україні стали заручниками створеної ще в часи Кучми і доведеної нині до абсурду залежності від волі фінансових груп. Не зламавши її, політична система приречена на роль виміняного за бика індика. І будуть всілякі солідарності із псами лягати і з блохами вставати, і вихрести з "Батьківщини" купуватимуть чорта з рогами на свою шию — а який пожиток із того для потопленої в злиднях і руїні Україні?
Так, у кожної партії є міль, яка її гризе. І гризтиме, поки вона в лабетах олігархату. Поки що не видно, щоб вони з тих лабет виборсувалися. Ну, ніяк не хочуть відірватися від отруєної цицьки. І — старі крутяться, а молоді вчаться. Чому там можна навчитися?
Звісно, хто бреше, тому легше, а хто правдує, той бідує. Є партії, які відбивають атаки великого бізнесу на них. Але державна політика так званого партійного будівництва поки що на побігеньках у олігархів — і не тільки українських, а й російських, які загарбали енергетику й луплять з народу мільярди. І швидше на камені кукіль уродить, ніж вони відмовляться від цих грошей, а значить, від політичної системи, яка їх годує. Видно пана за халявою, а хіба Україні потрібен пан, який руйнує і вириває її зі світового процесу, повертає на феодальне поле а-ля Буркіна-Фасо?
Українській політчереді потрібні нові пастухи. Старі чи давні своє зробили, годі відкладати головну реформу — зміну системи влади, яка неможлива без реформи політичної системи.
Але яка? Ніхто не каже, що для України не цікава форма парламентського правління канцлерського типу. Однак чи вона зламає корупцію, якщо канцлеризм впроваджуватимуть ті, хто породив корупцію і поганяє нею? Форми важливі, однак головне для партії і людей — зміст.
У роз'юдженій і деформованій партійній системі не так просто створити і дати життя здоровим силам, а не бізнес-проектам. Череду має пасти міцний чередник. Але лідерські партії тим і вразливі, що несуть на собі всі плюси й мінуси пастуха. В ідеалі політична сила має бути мудрішою навіть за наймудрішого лідера, мати ядро, яке може поправляти і його. У класичних партіях Старого світу так і є. Там не обов'язково генії. Просто сильний тягнеться до сильного, а разом це — міцний кулак. У нас, на жаль, це збіговиська, які доводять одне одному, що не вміють управляти державою. А в ній — безлад, нема пастуха, який би гнав вовків від отари.
Хтось сказав, що демократія — це коли народ може вільно послати владу туди, де він сам є. Може, коли в нього є мудрий пастух — партія, якій народ довіряє. Так влаштоване життя, що яблуко без яблуні не виросте. А є така партія в Україні, чи видно її бодай на горизонті? Поки що не бачу.
2 
1
Коментарі