Пʼятниця, 17 липня 2020 17:00
Сергій Чирков
Сергій Чирков
Письменник

Вашингтон має постати з любові

Запорозькі козаки ставили сигнальні вежі. На узвиш­шях, за 5–10 кілометрів одна від одної. Коли з'являвся ворог або приходила інша біда, що потребувала єдності та сили, чатові сповіщали про неї вогнем чи димом. І люд піднімався проти навали.

Від козацького в нас залишилося трохи пам'яті та звичка кричати про біду. Проте не одне одному – комусь. Хто має прийти і порятувати. Побачимо враже чудо двоголове, що людей беззахисних іменем держави ув'язнює та карає, – і здіймаємо гнівний голос: "А де всі оті ОУН, УНА-УНСО, "Правий сектор", С-14 та "Сокіл"? Прочуємо, що враже юдо намірилося продати земельку нашу, – і в крик обурений: "А де всі оті Ярош із Тягнибоком і нацкорпуси з нацдружинами"? Чому не йдуть чуда-юда бити-вигонити!

Не відаємо, як читаються їхні назви – оті УНСО та С-14, не бачимо між ними різниці. Всі для нас на один копил – "націоналісти". Отож – зобов'язані. Та й яку іншу роботу можна з них питати?

Пам'ятаю розмову наприкінці жовтня 2012 року зі знайомими, які раніше й на вибори не ходили, а тепер проголосували за "Свободу". "Прозріли?" – зрадів. "Просто хочеться, – почув у відповідь, – аби до Верховної Ради зайшли хлопці, здатні натовкти пику знахабнілим "регіоналам". За два роки голова націоналістів став одним із трьох лідерів Революції гідності, а в президенти покликали четвертого. До парламенту представників патріотичних сил відправляємо не закони творити, а бити пики, в революцію – розчистити дорогу, якою піде олігархічний "Вашингтон".

Звикли, що "всі оті" годяться виключно для руйнівної роботи. Та вони й самі не претендують на більше, ніж бути у грі пішаками. Розбудовувати країну – справа не їхнього розуму. І це настільки вкорінилося, що вчорашнього кримінальника на чолі держави поставимо, блазневі власну долю довіримо, а братові по духу і крові – за жодних умов.

Чому так боїмося України в собі?

Хтось уміло розділив наші душу й думу.

Живемо в Україні, чи не 90 відсотків – етнічні українці. За цією ознакою всі ми маємо бути націоналістами. Як у Франції – французи, в Польщі – поляки. Націоналістом є кожен, хто своє – країну, народ, мову – любить більше за чуже. Націоналізм – це любов. Він не може бути чимось поганим, чого треба соромитися чи боятися. Як збочення у коханні не перекреслюють суті і краси кохання, так і націоналістичні виверти не мають заперечувати чисту та животворну основу націоналізму.

Європейські країни саме в націоналізмові шукають сьогодні вихід із цивілізаційного глухого кута, куди завели глобалізація і планетарна міграція. Й лише українцям сусіди по континенту відмовляють у цьому праві. Найприкріше – ми цьому не надто опираємося. Стаємо безбатченками, сиротами без мови й історії. Погоджуємося жити без права на любов до України. Хто нас порятує від цієї немочі? Де той Вашингтон, у якого болісно вірив Тарас Шевченко і котрий ніяк не прийде?

Біда в тім, що ми чекаємо на прихід свого Вашингтона.

А він не прийде. Він має народитися тут, удома, вирости з любові до України. Піднятися з націоналістичних лав.

Я мрію про модерну силу, яка об'єднає країну. Це має бути не "політичний спецназ української опозиції" для здійснення короткотермінових операцій, а будівничий з історичними перспективами. Об'єднає на принципах любові й добра. Адже справжній націоналіст не той, хто когось ненавидить. Націоналіст – це той, хто своє любить трохи більше за чуже. Або й не трохи.

Та це лише мрія. Нині ж грядуть позачергові президентські вибори, а вести на них націю нема кому

Зараз ви читаєте новину «Вашингтон має постати з любові». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода