Запорозькі козаки ставили сигнальні вежі. На узвишшях, за 5–10 кілометрів одна від одної. Коли з'являвся ворог або приходила інша біда, що потребувала єдності та сили, чатові сповіщали про неї вогнем чи димом. І люд піднімався проти навали.
Від козацького в нас залишилося трохи пам'яті та звичка кричати про біду. Проте не одне одному – комусь. Хто має прийти і порятувати. Побачимо враже чудо двоголове, що людей беззахисних іменем держави ув'язнює та карає, – і здіймаємо гнівний голос: "А де всі оті ОУН, УНА-УНСО, "Правий сектор", С-14 та "Сокіл"? Прочуємо, що враже юдо намірилося продати земельку нашу, – і в крик обурений: "А де всі оті Ярош із Тягнибоком і нацкорпуси з нацдружинами"? Чому не йдуть чуда-юда бити-вигонити!
Не відаємо, як читаються їхні назви – оті УНСО та С-14, не бачимо між ними різниці. Всі для нас на один копил – "націоналісти". Отож – зобов'язані. Та й яку іншу роботу можна з них питати?
Пам'ятаю розмову наприкінці жовтня 2012 року зі знайомими, які раніше й на вибори не ходили, а тепер проголосували за "Свободу". "Прозріли?" – зрадів. "Просто хочеться, – почув у відповідь, – аби до Верховної Ради зайшли хлопці, здатні натовкти пику знахабнілим "регіоналам". За два роки голова націоналістів став одним із трьох лідерів Революції гідності, а в президенти покликали четвертого. До парламенту представників патріотичних сил відправляємо не закони творити, а бити пики, в революцію – розчистити дорогу, якою піде олігархічний "Вашингтон".
Звикли, що "всі оті" годяться виключно для руйнівної роботи. Та вони й самі не претендують на більше, ніж бути у грі пішаками. Розбудовувати країну – справа не їхнього розуму. І це настільки вкорінилося, що вчорашнього кримінальника на чолі держави поставимо, блазневі власну долю довіримо, а братові по духу і крові – за жодних умов.
Чому так боїмося України в собі?
Хтось уміло розділив наші душу й думу.
Живемо в Україні, чи не 90 відсотків – етнічні українці. За цією ознакою всі ми маємо бути націоналістами. Як у Франції – французи, в Польщі – поляки. Націоналістом є кожен, хто своє – країну, народ, мову – любить більше за чуже. Націоналізм – це любов. Він не може бути чимось поганим, чого треба соромитися чи боятися. Як збочення у коханні не перекреслюють суті і краси кохання, так і націоналістичні виверти не мають заперечувати чисту та животворну основу націоналізму.
Європейські країни саме в націоналізмові шукають сьогодні вихід із цивілізаційного глухого кута, куди завели глобалізація і планетарна міграція. Й лише українцям сусіди по континенту відмовляють у цьому праві. Найприкріше – ми цьому не надто опираємося. Стаємо безбатченками, сиротами без мови й історії. Погоджуємося жити без права на любов до України. Хто нас порятує від цієї немочі? Де той Вашингтон, у якого болісно вірив Тарас Шевченко і котрий ніяк не прийде?
Біда в тім, що ми чекаємо на прихід свого Вашингтона.
А він не прийде. Він має народитися тут, удома, вирости з любові до України. Піднятися з націоналістичних лав.
Я мрію про модерну силу, яка об'єднає країну. Це має бути не "політичний спецназ української опозиції" для здійснення короткотермінових операцій, а будівничий з історичними перспективами. Об'єднає на принципах любові й добра. Адже справжній націоналіст не той, хто когось ненавидить. Націоналіст – це той, хто своє любить трохи більше за чуже. Або й не трохи.
Та це лише мрія. Нині ж грядуть позачергові президентські вибори, а вести на них націю нема кому
4 
1
Коментарі