1 жовтня купив кілограмовий пакет асорті. За кілька днів – пляшку улюбленого коньяку. Наприкінці листопада – шампанське. Торт традиційно спече дружина.
"… Як не ляже електрика", – приземлив мої плани сусід.
Та звісно, звісно. Удари по енергетичній системі будуть і у грудні. Гарантовано будуть. Злий бункерний гном без них не зможе ні їсти, ні спати. Та й королівство його також. Де їм, убогим, зрозуміти: зруйнують хату – розвісимо гірлянди на паркані, спалять паркан – у душах наших кольорові ліхтарики виграватимуть.
Я тому і скуповувався наперед – хай знають: свято буде. Хай бісяться.
Та й що він може, покручений ненавистю гном? Ще зо два рази позбавити нас світла, води й тепла. На кілька днів, на тиждень. Зануривши в пітьму, нацькувати миршаву щурячу зграю. На сході, де вона зліша й зубастіша, або пустити через замерзлі білоруські болота. На Донбасі – шансів трохи є. Іти на Київ – безглуздо, але спокусливо до запаморочення. Взяти українську столицю означало би врятувати свято. Не новорічне, параноїкам воно до одного місця.
Сакральним для бункерного мрійника є 30 грудня. Цього дня було утворено СРСР. Зібралися самообрані делегати від самоназваних РСФРР, УСРР, Білоруської СРР та Закавказької СФРР, що застрибнули на політичну мапу після більшовицького перевороту, та й утворили. Державний унікум, червонопрапорну тюрму народів. Наприкінці 1991-го її мури впали, народи розійшлися по домівках – і Путін глибоко засмутився. А засмутившись, розпочав відновлювальні роботи. Завершити їх кортіло під ювілей. Щоби приїхали ті самі. Під золотий купол Кремля. Щоби були оплески й надівання корони.
І воно спочатку складалося. Спадкоємиця РСФРР під рукою скніє. "Білоруська СРР" навіть прапора радянського не міняла. Роль Закавказьких республік зіграють ряджені Абхазія та Південна Осетія. Для "павтаріть" не вистачало України. Її нарізками територій без сталих кордонів не заміниш. А Київ уперся – хоч стріляй. І Путін вистрілив, з усієї наявної зброї. Аби не гаяти часу й упоратися до сторіччя. Бо дата в календарі є, а есересеру нема.
Не буде в самозакоханого клептомана ювілею. Й есересеру – дзузьки. Так вирішила Україна. А 30 грудня – буде, інакше цього року не завершити, а дуже треба, надто кривавим він видався.
Ми не знаємо, скільки нас загинуло зі зброєю в руках. Не відаємо, скільки мирних жителів рашисти живцем поховали під руїнами, скільки закатували, розстріляли, зарізали, зґвалтували. Ми ще не виміряли мільйонів, розкиданих вітрами війни по світу. Не маємо списків депортованих, полонених, викрадених, зниклих безвісти. Невідома доля тисяч вивезених безвинних дітей. Це страшні цифри. В Україні майже не залишилося нерозбомбленого підприємства, необстріляної місцини, необікраденої хати. Наша земля отруєна й начинена вибухівкою, найкращі у світі чорноземи сплюндровані на багато років. У нас забирають воду, щоб ми померли від спраги. Позбавляють тепла, щоб не дожили до весни. Перерізають лінії зв'язку, щоби збожеволіли в самоті, руйнують підстанції та перерізають дроти, аби потонули в чорнішій за ніч пітьмі.
Чим іще ми маємо заплатити за право бути українцями й жити на вільній землі? Скажіть – ми заплатимо!
Ще не кидали ядерної бомби? У лютому ми, напевне, злякалися б. Але не нині, як сказав бородань, якого відпустили з фронту поховати дружину й доню, знайдених під зруйнованою хатою. Бомба принесе багато біди, примножить смерті, але нічого не змінить. Ми не маємо права ні боятися, ні звертати з обраного шляху. Вибору теж немає.
Тож завершуймо рік – і за святковий стіл. Я, вважай, підготувався. Хіба що мандаринок для фруктового салату треба буде підкупити. А опівночі відчинити балкон – хоч би який холод стояв у хаті. Хай заходить Перемога! Вона вже під нашими вікнами.
1 
1
Коментарі