Терплячости, тільки терплячости. Терпіннячко нашкодити може хіба що у стримуванні свого ставлення до рідної влади, в інших випадках його рідко буває забагато.
Насмілюсь я зізнатися, що деякі норми укладеного 1927 року "Харківського правопису" української мови вважаю достатньо слушними, щоб б їх перейняти й узаконити у правописі теперішньому.
Ну, візьмімо розділ, який стосується нормативности вживання цих самих форм "доцільности", "впертости", "соборности", "любови". Такий різновид закінчення в цих словах потрібен так само, як різні закінчення у слові "баран", - аби розрізняти "барана" і "баранові" або ж "барану". Бо чомусь в одних словах жіночого роду є розподіл закінчення на "і" й "и" для розпізнавання родового відмінка (відповідає на запитаня "кого?") від давального ("кому?"), а в інших таких самих - немає?
Кажемо "Наскільки свободі завдячую, стільки свободи потребую" - і ніхто не скаржиться на незрозумілості чи незручності. А сказати "Наскільки незалежності служу, стільки незалежности й отримую" – і вже добрий шмат читачів нарікає на неоковирність, адже, бачте, вони не звикли, бо вчора такого не бачили. Зате ж логічно, і знімає зайву плутанину.
По-мудрому то називається "родовий відмінок іменників третьої відміни", але знати того не обов'язково, достатньо просто звикнути, себто засвоїти - так як засвоїли всі інші мовні правила ще перед тим, як навчилися читати.
Бо ми начебто й шануємо Академію наук, віддаємо належне Товариству Шевченка, називаємо вулиці прізвищами мовців, які напряму працювали над тим правописом, а щоб використовувати їхні напрацювання – послідовности вже не вистачає.
Не багато люду знають, чому частина слів володіє достатньою кількістю закінчень для того, щоб бути дообре зрозумілими, а інших обділили. Колись у царині цих слів царювала справедливість, але тепер ця норма – точно як у російській. Про те, що так зробилося не випадково і не природно, свідчать документи 30-х років та повоєнного періоду, зібрані, зокрема, Орисею Демською-Кульчицькою. Мовна політика Москви цілеспрямовано вилучала питомо українські (білоруські, і далі за списком дружніх республік) слова, словосполучення та звороти і замінювала їх калькованими з російської.
Скажімо, слово "мірило" звинуватили у нагнітанні "націоналістичних тенденцій" і "штучної розбіжности між російською й українською мовами". Натомість приписано використовувати тільки слово "масштаб". Листоношу робили поштальйоном, вивласнення – відчуженням (отчужденние) тощо.
Але при властивому українцям комплексі жертви було б дивно, якби вони не присвятили хоч трохи Вікі-статей русифікації свого народу. Тож присвятили, а потім попереклали їх іще на кілька мов, серед яких і російська. Так завдяки цій віктимності тепер і браття-росіяни можуть пізнати джерело правди стосовно репресованих їхньою державою українських слів.
Звісно, сприйняття і прийняття корисних із погляду мовців правил пройшло б доволі швидким темпом, якби це стало вимогою закону, себто правопису. Але для їх затвердження - хтозна чи вистачить і тепер незалежности українській мові.
1 
1
Коментарі