Кличний - сьомий відмінок української мови. Він виконує роль звертання до істоти. З іншими словами він не пов'язаний.

При звертанні не запитується (хто? що? кого? чого?), а вказується на особу формою займенника ти (ви) у будь-якому випадку (напр., Даринко, матусю, ненько, земле, татку, Ростиславчику), повідомляє uamodna.com.

Звертання в українській мові завжди виражене кличним відмінком. Використовувати для цього називний є помилкою.

В українському фольклорі та поезії теж активно використовували кличний: "Подай же, дівчино, подай же рученьку", "Думи мої".

У радянські часи кличний відмінок скасували, але після здобуття Україною незалежності він знов повернувся.

"Сахаються у нас також і кличного відмінка, що становить одну з особливостей української мови. Мені, наприклад, просто-таки прикро читати, коли люди пишуть у звертанні "дорогий наш учитель", бо все моє українське єство тягнеться сказати "дорогий наш учителю", - писав поет Максим Рильський.

Таким чином українську хотіли наблизити до російської мови. В ній кличного відмінку немає.

Кличний відмінок мають усі іменники першої, 2-ої та 3-ої відмін в однині. У множині кличний відмінок дорівнює називному. Рідше утворюється він від іменників 3-ї відміни, бо це переважно назви предметів, понять, до яких ніхто не звертається, хоч і тут існує ця форма із закінченням -е: вісте, радосте, ноче, смерте, честе.

У кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення
-о (тверда група): дружино, перемого, сестро;
-е (м'яка і мішана групи): воле, земле, Катре;
-є (іменники м'якої групи після голосного й апострофа): Маріє, мріє, надіє, редакціє, а також Іллє;
-ю (деякі пестливі іменники цієї ж групи): бабусю, доню, матусю, тітусю.

Іменники 2-ої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як правильно розмовляти українською - поради професора Пономарева

На -у закінчуються іменники твердої групи (зокрема, з суфіксами -ик, -ок, -к), власні імена з основою на г, х, к і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): батьку, синку, критику, супутнику, Людвігу, читачу, товаришу; також діду, тату й подібні.

Закінчення -ю мають іменники м'якої групи: Андрію, Василю, Віталію, Грицю, Юрію, краю, Ігорю, розмаю, ясеню, бійцю, знавцю, царю, кобзарю.

На -е закінчуються іменники твердої групи (вітре, Дніпре, Мар'яне, Степане, друже, козаче, командире, Києве, Лебедине, Львове, Херсоне), частина іменників м'якої групи на -ець: (женче – від жнець; хлопче, шевче – від швець), іменники мішаної групи (пісняре, газетяре, стороже, тесляре, Кармалюче, Довбуше).

У звертаннях, які складаються з загальної назви та ім'я: брате Петре, тітко Марфо, колего Іване. А якщо до звертань входять ім'я ще й по батькові, то форму цього відмінка мають обидва компоненти: Володимире Петровичу, Надіє Гордіївно, Велимире Кузьмичу (або Кузьмовичу), Світлано Ярославівно. У звертаннях, де є загальна назва і прізвище, у формі кл. відмінка виступає перше слово, а 2-е – в називному: товаришу Іваненко, депутате Климчук, кореспонденте Пилипів. Коли ж у звертанні лише загальні назви, то їх обох слід подавати у кличному відмінку: пане офіцере, добродію ювіляре.

Іншомовні імена з основою на г, к, ж теж мають кличний відмінок: Джеку, Жаку, Ніку, Майку, Людвігу, Генріху, Фрідріху. І загальні назви: викладачу, глядачу, укладачу, лікарю, поштарю, секретарю, товаришу (але каменяре), вихователю, дідусю, Віталію, Геннадію, Костю, Олесю, Ігорю, брате, парубче, друже, пастуше, Іване, Степане, Володимире, Мирославе (але: діду, сину, тату); радисте, альпіністе, професоре, директоре, ректоре, адміністраторе, режисере, комбайнере, бригадире, командире; іменники м'якої групи із суфіксом -ець-: молодче, хлопче, кравче (але: бійцю, знавцю, добровольцю); Довбуше, Джордже, газетяре, кресляре, стороже.

У кл. відмінку іменники III відміни мають закінчення -е: розкоше, земле, радосте, Любове, Аделе, Нінеле.

×