За останні п'ять років до Остапівки Драбівського району переїхали жити 50 людей із Черкас і сусідніх сіл. Із 2000 року тут функціонує сільськогосподарське підприємство "Продсільпром", власник якого — депутат обласної ради Сергій Буцько. Більшість жителів працює у нього. Середня зарплатня — 3000 грн. У селі є дитячий садок, початкова школа, клуб, два магазини, гуртожиток, новий ФАП.
До Остапівки добираємося автобусом Черкаси — Драбів. Виходимо на трасі біля Свічківського повороту. Звідси 8 км пішки. На півдорозі підбирає подружжя, їдуть на підводі до сусідньої Бондарівки.
— Паї здаємо Буцькові. Не обіжає. Недавно доплачував грошима. Живемо з того, що хазяйство тримаємо — коняку, корову, теля, птицю, — розповідає 44-річна Ольга Маляренко. — У нас усе село робить в Києві: по больницях, мужики по охранах, у "Сільпо". Я теж їжджу в місто — санітаркою в лікарні працюю за тисячу.
Зупиняються на початку Остапівки. Перша хата від дороги — родини Потриденних. Чоловік із жінкою приїхали з Миколаєва три роки тому. Він працює зоотехніком. Жінка Наталія відкрила магазин поряд із хатою. Об 11.20 тут черга за свіжим хлібом. Біля прилавка холодильник із ковбасою та сиром. Найдешевшої вареної "Чайної" по 28,10 грн/кг залишився невеликий шматок. Найдорожча — копчена "Посольська" по 111 грн. На полиці з алкоголем стоїть віскі "Джонні Вокер" по 314 грн. Біля нього пляшка коньяку за 112 припала пилом.
— Ми з жінкою приїхали з Черкас на пенсію сюда. Купили свиней, качок, кормимо, тоді дітям у Черкаси передаємо. Із села пошті не виїжаємо, своєї машини нема, а на автобусі довго їхати по жарі, — розповідає Дмитро Лісовенко, 65 років. — Тут жити вже привикли, у город зимою хочеться, бо в селі нічого робити, тіки тілівізор дивитися цілий вечір.
Лісовенко купує хлібину, кладе до пакета. Із кишені витягає 50 грн.
— Дай мені ше води газірованої, тіки диви, шоб з холодільніка була. І жінка крем для лиця просила купити, — звертається до продавця. За склом дві коробочки з кремом "Черный жемчуг" та "Сто рецептов красоты". — Давай отой, "Жемчуг" по 18,65. Він хоть хароший?
— Роботи хватає. Аби хотіли робити, то є де: на току, свинарні. У Буцька люди й городи полять, є ланка різноробочих, мужики на сушарці роблять, — говорить продавщиця Юлія Козоріз, 33 роки. На роботу їздить велосипедом із сусіднього села Ковтунівка. — Дорогі напої під реалізацію стоять. Це їх може Буцько купити. Коли свято, заїжджає і каже: "Мені треба щось путнє". А так то може й по пів-года стоять. Якби не Буцько, то ми пропали б у цьому селі. Тим, хто гарно робить, дає премії, путівки у Трускавець, Крим, даже Єгипет. Один тракторіст казав, що й не вірив, що таке може бути. Директор до путьовки ще й 100 доларів дає. Де людина з села візьме путьовку в Єгипет? Стабільно щомісяця платить людям зарплату, без затримок. У магазині це відчутно. Власниця усе возить: ось захотіли люди кабачків, хоть і в селі, зразу й привезли.
Йдемо до центру села. Помешкання всі доглянуті. Майже в кожному дворі супутника антена. Марія Магула, 52 роки, винаймає будинок. Приїхала із села Дубове Закарпатської області. Вікна хати завішені тканиною. Огорожі немає, двір зарослий травою.
— Живу тут недавно, на Новий год у гості приїхала до дітей і онуків. У коридорі на табуретці стоїть невеличка електрична плитка. На сковорідці смажиться дрібна риба. — Обробляю тут 36 соток городу, а у Закарпатті одні гори, — каже жінка. — Робила в садіку нянічкою, тоді в технікумі гардеробщицею. Потім їздила на заробітки, на прополку буряка. Мені дуже подобаються поля, а в нас їх немає. Тут працюю на свинарнику.
Дорогою зустрічаємо сільського голову Олену Бондар із заступником генерального директора ТОВ "Продсільпром" Олександром Соколом. Пропонують показати нам село. На "Тойоті Королі" їдемо на вулицю Молодіжну, що йде паралельно Шевченка. Нові будинки зведені в одну лінію.
— У 1995 році реорганізували колгосп у товариство, й оце те, на що спромоглися для молодих спеціалістів, те й побудували, щоб заохотити. Це наймолодша вулиця. На ній 25 малих дітей. У Остапівці й Ковтунівці проживають 329 людей, майже всі забезпечені роботою, — розповідає Олена Володимирівна.
— Доки не було Буцька — село бідувало. Ні роботи, ні газу. Як провів газ — люди поробили собі всі удобства. Хочеш — пахай город, не хочеш — живи, як у городі, зарплата кожен місяць. Треба кудись поїхати, виписати машину можна. Надумав будуватися — без проблем тобі матеріалами поможуть, — виходить із двору 45-річна Ольга Муха.
О 15.00 починають виганяти худобу в череду. На колоді під деревом сидить 63-річна Галина Мороз.
— З інших сіл на Київ їздять робити. Шо в них? Дом і поля, на яких посіяли приєжжі. Приїхали, урожай зібрали й поїхали. Роботи не дають.
3 
1
Коментарі
2