Так вона і підступає – старість. Не було, не було – і раптом виникає бажання побачити ще хоч раз їх усіх. Тих, у кого списував хімію чи фізику, і тих, кому підказував подвоєння приголосних чи відмінювання неправильних дієслів. Тих, із ким щоосені пік у балці картоплю, допомагаючи колгоспові звести бодай унічию битву за врожай, і тих, без кого футбол із найважливішого в житті заняття перетворився на суцільну марноту. А особливо тих, чиїх ранців ніяк не вдавалося донести після уроків додому, бо "дурний чи що?" Втім, останніх – трохи страшнувато: не те щоб мені не подобалося слухати про успіхи чужих онуків, але онуки у безгрудих дівчаток, які тебе й до ранця не підпускали, – це вже занадто.
І треба ж: не встиг я пірнути у спогади, як задзвонив мобільний. Власне, одна з них і телефонувала. Тимчасово повернулася. Обдзвонює, кого знайшла у списку контактів, і рада була б зустрітися, з ким пощастить. Збір завтра опівдні на шкільному майданчику. Звідти – до класної керівнички, потім – цвинтар, потім – кафе.
– Приїдеш?
Їхати мені недалеко, від станції на околиці міста до п'ятого села у східному напрямку. Нічого на світі я не знаю детальніше за цю дорогу, впоперек якої колись проходив кордон між Австро-Угорщиною і Росією. За останні 30 років я перетнув цей знесений бульдозером історії кордон близько трьох тисяч разів. Намотаних тут кілометрів мені б вистачило, щоб двічі обігнути земну кулю по екватору. Тричі я не вписувався на цій дорозі у повороти своєю "Явою" і раз перекинувся на ній догори колесами у попутному "Москвичі".
Я вивчив уздовж цієї дороги всі будинки і розпізнаю в обличчя їхніх власників. Я спостерігав – проїздом – безліч весіль і похоронів на їхніх подвір'ях. Ці подвір'я повільно, але невпинно змінюються. Переважно – на гірше. Я зауважую, як на них з'являються і дорослішають нові – дедалі мізерніші – покоління дітей, псів, кіз і корів. Іноді я махаю їм рукою з вікна маршрутки. Діти і пси зазвичай радісно відгукуються, кози вдають, ніби вперше мене бачать, корови дивляться вслід сповненими лагідного суму очима.
Десь за півгодини – пункт призначення. Кого я там застану? І кого буде більше? Одних і так часто зустрічаю то в селі, то в місті, то на базарі, то під генделиком. Про інших щось розказували ті, кого часто зустрічаю. Ще про інших від випускного не чув ані слова. Двох не застану точно: того, котрий повісився, і того, котрий на заробітках у Москві. Першого принаймні можна якось виправдати. Кілька однокласниць в Італії, кілька – в Іспанії. У Польщі не працює ніхто, не Галичина все-таки.
Троє з класу побували на війні – двоє хлопців і дівчина. Той, що служив замість сина в ЗСУ, мабуть, не прийде: чи свято, чи будень – він, шепчуть, до дванадцятої вже в канаві. Той, що з добробату, загалом притомний, тільки зловживає патріотичними фразами і випромінює злегка хворобливу віру в перемогу. Дівчина – на контракті і, зрозуміло, найадекватніша. Минулого року на моє запитання про настрої населення у прифронтовій зоні відповіла:
– Хай собі ненавидять, ми мусимо втриматися. Мені до лампочки, забере їх Путін чи не забере. Але дати йому просунутися далі ми не маємо права.
І є ще один, який на цій війні принципово не побував, хоча сам вартий цілого взводу: старшина десантно-штурмової бригади з нагородами за спецоперації в давніших гарячих точках. У дитинстві ми з ним були сусідами і досі приятелюємо:
– Не хочеш, – питаю, – знову показати, на що ти здатний?
– Я, – відсторонено усміхається, – не покажу, на що здатний, доки не буде команди воювати так, як мене вчили…
Водій зупиняє навпроти школи. Я виходжу і якусь мить уважно приглядаюся до поглинутої нечутною мені розмовою групки людей виразно не шкільного віку. Відтак рішуче прямую в їхній бік. Тепер головне – всіх згадати і нікого не переплутати
2 
1
Коментарі