Спроби уявити

Поки люди, світоглядно сформовані на проповідях Михайла Задорнова, називають американську зовнішню політику імперіалістичною, я мовчу. Не було мене тоді у Кореї чи В'єтнамі, немає й тепер в Афганістані чи Лівії. То що буду заперечувати? Але коли ті ж люди починають розказувати, які - на відміну від нас - американці тупі, безкультурні й зациклені на грошах, я не витримую.

Не витримую і пропоную співрозмовникам уявити таку, наприклад, картину. Прогулюєтесь ви Києвом і знічев'я вирішуєте зайти до Верховної Ради. Даремно шукаєте якусь огорожу чи бодай кількох міліціонерів: нема. Просто стоїть собі будинок. Точніше, не собі, а вам. Відчиняєте двері, заходите всередину. Праворуч за столиком сидить охоронець. Вітається, просить показати ближче ваш наплечник і, не знайшовши там нічого вогнепального, каже: "Дякую". Все. Розпитувати вас про мету візиту він не має права. Бо ви - народ, а в цьому будинку працюють ваші слуги, і ви не мусите ні в кого питати дозволу перевірити, чи вони тут раптом не байдикують.

Щоправда, застати депутата в столиці можна лише під час парламентської сесії. А між сесіями він постійно живе в тому окрузі, від якого обраний: ви ж за нього проголосували, щоб завжди мати свого захисника під рукою, а не ходити шукати його в разі потреби цими лабіринтами. І, до речі, сесія там чи не сесія, жодного міряння автомобілями на підступах до Верховної Ради ніколи не буває. Бо депутата, який, попри наявність швидкого метро, наважиться перешкоджати міському руху своїм джипом, всі колеги сприймуть за хама й ідіота.

Що, не дуже уявляється? Це тому, що ми винахідливі й культурні, аж страшно. А ось у тупій Палаті представників здичавілого Конгресу США все саме так і виглядає. Не кажучи про їхню безкультурну Бібліотеку з її 150 мільйонами "одиниць зберігання". Бо від дня заснування Бібліотека живе за принципом: мати все, що може знадобитися американському конгресменові. А знадобитися йому може все. Ех, уявляєте книгосховище, сформоване винятково з видань, без яких реально не обходяться, приміром, депутати Царьов і Тедеєв?

Йдемо далі. У сенсі виходимо з Бібліотеки Конгресу, оминаємо Капітолій і зачаровано зупиняємося. Перед нами до самого меморіалу Лінкольна простягається так званий Національний Молл. А обабіч Моллу - музеї: історії, природи, космосу, голокосту, Національна галерея, Смітсонівський інститут. Не знаю, може, американці справді думають лише про гроші, але за вхід до тих музеїв чомусь не беруть ані цента. Джотто, Леонардо, Ботічеллі, Тіціан, Рембрандт, Вермеєр, Ель Греко, Веласкес, Гойя, Мане, Моне, Сезан, ван Гог, Пікассо, Матісс, Далі - всі вони висять там безкоштовно і з останніх сил підтримують безкультурність відвідувачів.

Одне слово, чим лише не лякало мене це "суспільство споживання і наживи". Від конкурсу молодих поетів, організованого місцевою газетою в маленькому Берлінгтоні у штаті Вермонт - до спеціалізованого поетичного видавництва у штаті Огайо, від письменницької ферми в Кентуккі - до клубу любителів словесності в Сан-Дієго, від дискусій про Селінджера і Східну Європу з головним редактором The New Yorker - до ярмарку прикладного мистецтва на Бродвеї. А в останньому місті подорожі, мабуть, надумало доконати.

"Дуже шкода, - сказала кирпата рецепціоністка в чиказькому готелі Ambassador, - але вільних номерів для смокерів немає". Потім зауважила моє перекошене світовою скорботою обличчя, всміхнулася і простягла попільничку: "Отже, доведеться вам курити у номері для нонсмокерів".

Ні, я ще не мрію, щоб ми жили, як американці. Я мрію, щоб ми для початку бодай навчилися уявляти собі їхнє життя.

×