Все-таки зі словами треба поводитися відповідальніше – от що я усвідомив цього літа в Португалії. Тобто – якщо справді ставитися до слів відповідально – не усвідомив, а відчув усім своїм тілом, усіма його зовнішніми і внутрішніми органами, тканинами і клітинами, усією його сенсорною системою, в існуванні якої я раптом сильно засумнівався.
А усвідомити – це легко. Усвідомити і вдома можна, не конче так далеко пертися. Досить, наприклад, почитати Гюстава Флобера, який ще коли твердив, що бавитися із синонімічними рядами – заняття, гідне графомана. Натомість серйозний письменник знає: на кожне явище фізичного чи, грубо кажучи, духовного світу в кожній мові припадає лише один точний словесний еквівалент. Тому-то, вважав Флобер, головним завданням письменника є створення щоразу єдино можливої формули з єдино можливих лексичних одиниць. Із рештою завдань, як показує хоч би й досвід найновішої літератури, цілком здатні впоратися генератори випадкових слів.
До речі, переконатись у слушності Флоберової максими я вже мав нагоду давніше, скуштувавши – теж у Португалії – портвейну. Бо виявилося, що єдино можливий у світі портвейн із долини річки Дору, пляшка якого часом коштує не одну сотню або й не одну тисячу євро, і знана в наших широтах плодово-ягідна бормотуха, заправлена для куражу зерновим або й картопляним спиртом, відрізняються між собою ще разючіше, ніж європейські і наші дороги, європейські і наші депутати, європейські і наші суди, європейська і наша освіта, коротше – ніж Європа і ми.
Втім, портвейн – це таке: пронидів якось майже 50 років без нього, то донидію ще трохи. Але цього літа я пересвідчився, що й таке нібито звичайне слово, як спека, ми, в Україні сущі, також вживаємо неправильно. Принаймні я досі вживав його абияк, плутаючи спеку з більш або менш екстремальними різновидами тепла, які проте спекою зовсім не є. Бо спека – це не просто гаряче. Спека – тому й спека, що пропікає вас іззовні і випікає зсередини, перетворюючи вашу черепну коробку на духовку, а замкнений у ній мозок – на нездатну до рефлексій запіканку.
Щоб довідатися, чому все пережите вами раніше не було спекою, треба після нічного перельоту прокинутися під обід у Лісабоні, подивитися на градусник і, незважаючи на продемонстровані ним +43 градуси в тіні, рішуче вибратися на пішу прогулянку містом. Бо ви, ідіота кусок, від осені мріяли знову сюди потрапити, тож тепер не дозволите собі втратити ані секунди. Той факт, що вже на порозі будинку вам на голову падає багатоцентнерний сонячний стовп, а спроба вдихнути повітря викликає асоціації з доведеним до кипіння бітумом, яким ви замолоду латали дахи у складі студентського будзагону, зупиняти вас не повинен. Зрештою, гупнуті згаданим стовпом, ви не надто зауважуєте, що довкола чомусь не видно й не чути ні пташини, ні комашини, ні жодної іншої бодай відносно живої істоти.
На невстановленій хвилині непритомної ходи в невідомому напрямку ви зненацька ловите себе на так званій думці, що не дуже пам'ятаєте, якими архітектурними перлинами мали намір сьогодні насолодитися, зате бачите, як у тремтливому повітрі перед вами виростає зі скла і бетону величезний торговий центр. У зниклому за обрієм свідомості минулому житті такі потвори незмінно викликали у вас огиду і жах. Однак цієї миті ви апатично кажете собі: "Спокійно, це міраж", – і входите у саморозсувні двері. Входите – і розумієте, що ніякі земні й небесні сили ніколи вас звідси не виженуть. Бо торговий центр – кондиціонований.
Захлинаючись благодатною прохолодою, ви крізь сльози щастя, що застилають вам очі, зачудовано розглядаєте всі ці безкінечні яруси з бутіками й салонами, крамничками і ятками, їдальнями і вбиральнями, всі ці поклади овочів і фруктів, риби і м'яса, сорочок і штанів, блузок і суконь, баняків і пателень, дитячих іграшок і дорослих забавок. Господи, як пронизливо ви їх любите: тих, хто тут гарує і відпочиває, продає і купує, а передовсім тих, хто спроектував і збудував цей мол доброї надії, цю галерею неждано врятованих, цей храм святих спасителів. Дійти до стану, в якому людина може закохатися в торговий центр, – ось що таке справжня спека, і боюся, що сам Гюстав Флобер мусив би погодитися з цією формулою
Коментарі