Є люди, які, замість почитати щось мудре, читають колонки. То таким, звісно, іноді здається, що більшого ворога, ніж Ярослав Грицак, у мене й бути не може.
А це брехня. Бо, наприклад, одна з моїх улюблених книжок називається "Пророк у своїй вітчизні". І написав її якраз Грицак. Про Івана Франка.
Я цю книжку часто згадую. Щойно побачу результати якихось опитувань української, грубо кажучи, громадської думки – так одразу і згадую. Оце днями знову опитували – і знову не ясно, сміятися чи сісти й гірко заридати. Виявляється, 51% населення України виступає проти надання російській мові статусу другої державної. Хоча, приміром, на Донбасі 85% – за. Водночас 52% опитаних не визнають УПА учасницею боротьби за незалежність України. Але це загалом. Конкретно ж на Заході понад 70% визнають, тоді як на Донбасі і Півдні таких – лише близько 5%. Те саме – з ЄС і Митним союзом: Захід і Північ переважно за Європу, Південь і Схід переважно за оновлений есесер, Центр переважно вагається.
А так, то ми, звичайно, один народ, і в єдності наша сила. Тільки хворий – з усіма симптомами роздвоєння особистості. Щоправда, є й інша версія. А саме: народ ми, у принципі, здоровий, просто їх – народів – проживає на території нинішньої України два. І власне цій темі на останньому Львівському форумі видавців була присвячена дискусія, в якій я взяв участь. Ну, дискусія як дискусія: модератор сформував дві команди – сепаратистів і соборників – та й почав розпитувати, що нам з усім цим розмаїттям робити. Ми, своєю чергою, поводилися вкрай коректно, уникаючи крику і побоїв. Бо, по-перше, кожен з учасників глибоко симпатизував своїм опонентам, а по-друге, жоден і так не мав аж настільки переконливих аргументів, щоб заради них стільці ламати.
В усіх регіонах України є якісь позитивні риси, але ці риси – не спільні. Натомість спільні – як от корупція, хамство, захланність політиків, бандитизм правоохоронних органів тощо – позитивними не назвеш. А чи можна і – головне – навіщо будувати країну, засновану винятково на спільному негативі й відсутності спільних цінностей?
У підсумку вийшло приблизно таке. Мовне питання краще не чіпати, бо воно штучне і не об'єднує Україну, а ділить. Історичне минуле краще не ворушити, бо воно в кожного своє і не об'єднує Україну, а ділить. Про цивілізаційний вибір і залежний від нього проект майбутнього краще помовчати, бо яке там майбутнє. Про різні патріархати краще й не заїкатися, бо то взагалі. Одне слово, з'ясувалося, що в усіх регіонах України є якісь позитивні риси, але ці риси – не спільні. Натомість спільні – як от корупція, хамство, захланність політиків, бандитизм правоохоронних органів тощо – позитивними не назвеш. На тому й розійшлися, так і не поставивши собі найважливішого запитання: а чи можна і – головне – навіщо будувати країну, засновану винятково на спільному негативі й відсутності спільних цінностей? Сподіваючись, що протилежності колись притерпляться й навзаєм пригорнуться?
Можливо. Але радше – ні. У згаданій чудовій книжці Ярослав Грицак серед іншого розповідає історію Франкового одруження. Після низки трагікомічних сватальних перипетій у рідній Галичині Іван Якович наважився "без любові, а з доктрини" взяти собі за дружину народжену в Харківській губернії Ольгу Хоружинську. Доктрина ж полягала, зрозуміло, в тому, щоб символічно поєднати в шлюбі дві України, за що свідомі масштабу події гості й піднімали тости на весіллі. Як пише Грицак, "це був перший всеукраїнський "соборний" шлюб". Далі – відомо: вона так до смерті й розмовляла суржиком і ніколи не знайшла спільної мови з Галичиною, а він почувався нещасливим і шукав кохання деінде, тільки не біля родинного вогнища. Відтак обоє "схильні були вважати свій шлюб катастрофою".
Строго між нами, я не думаю, що Іван Франко був літературним генієм. Але він точно був генієм українського націєтворення. А генії нерідко мають небезпечну здатність мимоволі перетворювати власну біографію на життєву модель для цілої своєї спільноти. Здається, це саме той випадок
2 
1
Коментарі
6