Пʼятниця, 05 червня 2015 13:00

Вогні вільних міст

Це вражаюче. Їдемо вночі з Водяного, що біля Пісок, колосальна темрява, світло фар глушить курява, жодного вогню, жодної зустрічної машини. І раптом з-за рівного, як кістка, горизонту виривається висока, червона стіна світла. Це вогні вільних міст.

Олена Герасим'юк, поет

Є зорові образи, здатні нівелювати десятиліття пропаганди. Був собі колись албанський диктатор Енвер Ходжа – найпослідовніший комуніст, який довів вчення Маркса до логічного кінця – повної самоізоляції країни і готовності до війни з усім світом, включаючи опортуністів із решти соцтабору. Албанці досі роблять для туристів попільнички у вигляді вогневих дотів замість матрьошок.

І був собі наш капітан Арташезович, який полюбляв вештатись усілякими шпарками між островами, замість прокладати курс навпростець через море. Капітан вирішив пройти вузькою протокою між грецьким островом Корфу і берегом Албанії. Вузька, вужче Дніпра в Києві, протока. Бездонна, без жодного вогника, чорнодірна пустота по правому борту і яскраві ліхтарі на набережній, неонові вивіски ресторанів і готелів, що відбиваються в іскристих хвилях, та сполохи феєрверків і салютів у небі – ліворуч. Я був радянською дитиною, якій компостували мозок, починаючи з дитячого садка, але повністю осягнув символічність моменту. Світло і тьма. Відкритість світу й самоізоляція. Демократія і комунізм. Замість тисячі слів.

Коли за нами погнався албанський сторожовий катер, капітанові не залишилося нічого, крім як сховатися в грецьких водах, впритул до берега, і нам стали доступні навіть пряні пахощі грецької кухні з ресторанчиків. Одразу захотілося мідій під часниковим соусом і маринованих восьминогів. Отож, я теж буду про кухню і кендюх, вибачте.

Ось усі лаються, що війна й окупація є, а блокади – нема. І озвучують, скільки коштує пропуск фури з харчами через блок-пост у Лугандон чи Крим. І скільки вторговують наші військові чи міліція, чи бозна-хто ще з одного пункту пропуску за добу. І що це – неподобство.

Я не проти того, щоб на цьому хоч так заробляли наші військові, але зараз не про це. Така двозначна ситуація все ж унаочнила, хто кого годує і чия ковбаса смачніша. Фури з їжею прямують звідси туди – що в кримському, що в донбаському напрямках. З цього можна було б скористатися. Не перешкоджати, а сприяти цій "прифронтовій торгівлі". Кажуть, кримчани і так повадилися до магазинів у Генічеську чи Каланчаку. Приїздять власним транспортом і гребуть усе. Бо українське, як виявилося, значить відмінне. Так можна, навпаки, зробити для них обладнані гуртові ринки в найближчих містах по типу овочевого в Копанях на кримській трасі. На таких ковбасних патріотів це діятиме сильніше, ніж Кисельов, бо у змаганні телевізора й холодильника зазвичай перемагає холодильник. Ну, можна там ще якось знущатися, впускати на ринок тільки тих, хто скаже "Слава Україні!" і поскаче, як не москаль, наприклад. Або загортати продукти тільки в газети Мінстеця.

Зараз це відбувається і так. Не тільки з Криму – з Луганська ходять по зруйнованому мосту в Станицю Луганську за продуктами. Можна все це ідеологічно навантажити. Виставити наш холодильник на бій з їхнім телевізором.

Боротися ж із людьми, які хочуть їсти, якось, по-перше, середньовічно, а по-друге – безперспективно. Під час війни 1990-х у Грузії, коли блокаду намагалися влаштувати якраз росіяни, стало помітно: зробити це в умовах сучасної локальної, а не світової війни, не можна. Бо коли продукти дорожчають утричі, в їх кошторис уже входять хабарі на митниці й блокпостах. Або на фрахт судна, яке привезе з-за кордону. Війна війною, а обід – за розкладом. Але можна добитися, щоб вони, хоча б мовчки, для себе, усвідомили, кому за ту їжу дякувати. Я вже півроку не чую гасла "Донбас всіх годує".

Радянський Союз був приречений, як тільки за кордон стали випускати не лише перевіреного Іллю Еренбурга і його поплічників, а звичайних Зін і Вань – у порядку культурного обміну. І ці нетреновані туристи стали непритомніти у звичайному супермаркеті з 70 сортами ковбаси. В умовах же гібридної війни, коли між блокпостами рухаються, хай і з перепустками, тисячі умовно мирних мешканців, цей "культурний обмін" діє постійно. Ми маємо переконливо продемонструвати переваги материкової України, як колись ФРН наочністю перемогла Східну Німеччину. І справа, звісно ж, не тільки в ковбасі.

Кордон між окупованими територіями й країною має бути зримим. Перетнув на Перекопі – і дихається легше, співається веселіше, оку радісніше, обідається смачніше, а живеться щасливіше. Світло і тьма. Справа за дрібницею: змінити країну так, щоб це було правдою, а не пропагандою. Інакше не вийде

Зараз ви читаєте новину «Вогні вільних міст». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода