Є в мене літературний земляк, який дотримується абсолютно протилежних моїм поглядів на діалог культур. Я не читаю російських книжок із 2001 року й чудово почуваюся. Бо навіть їхні всі з себе ліберали-демократи-вільнодумці традиційно буксують на українському питанні, і ходиш потім обпльований за свої ж гроші. Свої книжки може й не такі елегацькі, але вже точно – без отої ложки екскрементів, що є в кожній бочці російського меду, і цього мені досить.
Земляк же мій вважає це хуторянством, дуже любить усілякі круглі столи й дискусії з росіянами, публікує в своєму українському часописі російських прозаїків, які потім агітують за Сталіна, щоб нам стало зрозуміло, що "богатирі не ми", привозить на поетичні фестивалі російських поетів, в яких навіть не може зародитися думка, що богатирі – не вони, а Жадан із Хадановічем, бо української та білоруської не розуміють, дає слово московським критикам і взагалі – "розбудовує мости між культурами". Хоча мені завжди здавалося, що першими по тих мостах підуть танки.
Останні події, оте лакмусове "українське питання", здавалося б, остаточно поділили росіян на вартих і не вартих нашої уваги. Але і з тими, хто попри весь тиск пропагандистської ТБ-машини зберіг симпатії до України, не так усе просто. Мене щиро дивують кияни, досі ладні зазирати в рот Ходорковському.
Жоден російський адепт культурних діалогів з українцями – навіть той, хто щиро співчував нашому Майдану – так і не дійшов простої думки, що Болотна провалилася, а Майдан переміг лише тому, що спирався на потужну українську культуру, яка охоплювала буквально всі сфери майданного життя. Від казанної гастрономії до відтворення структурного поділу війська Низового Запорозького, тулумбасів, вільних університетів та ідеології.
Ну ось на рівні побутової прагматики – українцям вистачало пісень, які знають усі, щоб простояти ніч на барикадах супроти "космонавтів". Стояти без пісень якось страшно, незатишно й одразу хочеться кудись чкурнути й заникатися до кращих часів. Це якщо не мугикати під носа "Лента за лентою набої подавай" чи "Червону руту", звичайно. А український гімн, як виявилося, здатний і сліпого вивести з пекла. Я не знаю, що б ми робили без ще бандерівських гасел про Україну і героїв. А хтось же їх колись, як і сучасні фанатські кричалки, вигадав. І хтось зберіг донині.
Між тим на Болотній вони крутили вакарчукове "Я не здамся без бою", бо виявилося, що в репертуарі всіх, скільки їх є, росіянських виконавців нічого підходящого такій ситуації і немає. Більше про батяню-комбата і етот Дєнь Пабєди якось. Російська культура заперечує протест як явище. І, здається мені, не тільки поп-культура, а взагалі.
Ну ось, скажімо, можна скільки завгодно захоплюватися таборовою прозою Солженіцина й Шаламова, жахатися відкритим ними глибинам людського падіння, але на тлі абсолютно пригодницьких "Тигроловів" Багряного – це проза "терпіл", жодному з героїв якої навіть на думку не спадає втеча з Гулагу, а не те щоб ще й перемога над кривдником енкаведистом. Якщо врахувати, що Багряний написав про своїх приморських утікачів, по-перше, з власного досвіду втеч, а по-друге – під час війни, на львівському підвіконні всього за вісім днів, варто було дірватися до паперу й чорнил після фронту й оточення, – все стає ще більш показове. Власне, мене не дивує, у що зрештою виродився Солженіцин, повернувшись з еміграції до Росії. Яснополянським маразмом все скінчилося – абсолютно в дусі великої роскультури.
Ну і таке інше. Тому, коли читаю звіти про їхні "васторгі" від того, що в Києві не гекають, розмовляють літературною російською, ну просто тобі "острів Крим", гайда всі сюди, та до вас усі московські професори скоро втечуть, я думаю: "Е ні". Вхід на кафедру тільки через іспит з отого харківського гекання, усвідомлення того, що фарингальний "г" – то ще скіфський субстрат, і конспектування "Третьої революції" Підмогильного і "Четвертої революції" Солодька. А тоді ми ще подумаємо, що ви за одні. Бо думка про те, що в плані наукової компетенції київські професори відрізняються від московських лише педикюром, для них ще теж така нова, що вони її ще й не подумали
5 
1
Коментарі
1