Ексклюзиви
Пʼятниця, 03 липня 2015 12:35

Ціна довіри

Нарешті невпевнено заговорили про ціну недовіри в суспільстві. Можна, мовляв, жити і в умовах суцільної недовіри та намахалова, але виходить це значно дорожче. Ну, як держзакупівлі з відкатами. Або як закони, прописані так, що виконати їх неможливо, треба тільки відкуповуватися. А то ж все гроші-гроші. Пригадується мій давній культурний шок, коли вперше потрапив до країни, де не крадуть. І був уже достатньо дорослий, щоб звернути на це увагу.

Невеличке турецьке містечко. Море, готелі, ресторанчики. Пасажирський причал просто в центрі набережної. Ми возили пасажирів на Ялту. І щотижня спостерігали за зіткненням цивілізацій: совкової й традиційної.

Усе складалося з дрібниць. То пасажир недотягне 200 метрів до причалу свою важку валізу, підійде до трапа, спитає, коли відходимо. І йде в інший від валізи бік пити каву в ресторанчику. А на набережній десятки людей шпацерують, і нікому до його валізи діла нема. То наш матрос поцупить годинника з прилавка в порожній крамниці. А його вже чекають у порту, бо виявиться, що в 100-тисячному місті вкрасти, крім зальотного моряка, нікому. То касир супермаркету два квартали женеться за боцманом, щоб повернути забутий на касі гаманець. І стоїть вусатий дядько, улюблена приказка якого – без лоха і жисть плоха, ковтає повітря, як короп, і недовірливо мацає свій воскреслий "лопатник" із зарплатнею за три місяці.

Відійшов хазяїн у справах, а крамницю не закриває. ­Забредуть покупці – сусідній крамар прибіжить через вулицю й обслужить. Треба буде сусіді кудись завіятися, він принесе крамареві ключ зі словами: "Якщо до шостої нікого не буде, закриєш". Та що там, ялтинські бізнесюки звернули увагу на те, що навіть ювелірні крамниці – з вітринами без сигналізації.

Ми припливли з країни чотких пацанів у країну якихось неляканих лошків. Але варто було порівняти ціни, як здогадувалися, хто з країн насправді лузер. Бо чоткість прописується в цінниках. Вас теж дивувало, чому вживаний автомобіль коштує втричі дешевше одразу за Чопом? Бо за чоткість доводиться переплачувати. Ну, ми одне одному по колу заплатимо, нехай. Колись і митник прийде зуби лікувати. Але на міжнародній арені країна не матиме жодних перспектив, хіба в Тайожному союзі.

Майдан показав, що в країні не все в цьому плані втрачено. Стільки людей, які довіряють одне одному, можуть зібратися в одному місці в один час і, здавалося, ошляхетнити саме повітря. Волонтерський рух, заснований усе на тій же довірі, змінив хід історії, в якій щось пішло не за кремлівським планом. Люди з калькуляторами підрахували, що українці пожертвами закрили третину потреб армії в найрішучіший момент, коли в держави грошей не було. Хто міг таке уявити до Майдану?

Утім, коли чуєш про реформи уряду щодо скасування спрощеного оподаткування, переконуєшся, що дехто життя не по-­пацанськи досі не уявляє. Усі ці "реформатори" загрузли думками в країні чотких пацанів, жодних ментальних ­зсувів. І це розчаровує більше, ніж "попадалово на гроші". Вони досі пишуть закони з розрахунку на те, як бізнес дуритиме уряд, а не на тих, хто збирався їх просто виконувати. Вже теж підраховано, що касові апарати, які маніакально нав'язують дрібним підприємцям за їхні ж гроші, обійдуться бізнесові в 1,5 мільярда гривень. Така ось ціна довіри

Зараз ви читаєте новину «Ціна довіри». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода