Над правою кишенею у нього напис "Міліція". Чорний картуз натягнутий на лоба. Від цього вуха стали ніби удвічі більші. Шия схудла і, здається, видовжилася. З обличчя зникла глузлива посмішка. Це найновіша фотографія мого молодшого брата. Скоро два місяці, як він солдат. Брат ніколи не каже: "Я служу", – а тільки гордо: "Я служу в спецназі".
5 червня його частину послали на перше серйозне завдання – забезпечувати порядок серед демонстрантів проти прийняття закону про мови. О третій ранку солдатів підняли, роздали бронежилети. О п'ятій вони вже були біля Адміністрації президента.
На вихідних відвідую брата. Хочу залишити йому трохи грошей. Везу торбу домашньої їжі. Знаю, що після щоденної перловки й непатраної курки він особливо на неї чекає. Та й люблю побазікати зі своїм малим. Особливо зараз, коли теплична квітка перетворюється на колючий і стійкий будяк.
– Мене по телику показували, – збуджено розповідає напханим домашніми котлетами ротом.
Сидимо в кімнаті для гостей.
– Як ворога народу? – питаю, бо розумію, про що йдеться.
– Угу. На мене бабка якась налетіла. Я стою, морда кірпічьом. Вона давай пирскати слиною: "Там же ваші батьки! Як можете проти них іти?! Ще й такі гроші отримуєте! По 3 тисячі в місяць".
– Ти не міг сказати: "Вибачте, я грошей не отримую. Я служу і виконую наказ керівництва"? – запитую наївно.
– Здуріла?! Нам говорити не можна. Можна тільки бити.
Я подумала, що ми могли б зустрітися з братом 5 червня під час виконання обов'язків – його статутних військовослужбовця і моїх моральних громадянина. Шкода, що йому не можна було б говорити, а тільки бити.
1 
1
Коментарі
15