Пʼятниця, 06 квітня 2012 15:00
Юрій Андрухович
Юрій Андрухович
Письменник

Тунель без кінця

Мій дорогий видавець Жауме Валькорба знову запросив мене до Барселони, щоб я протягом двох днів спілкувався з їхніми пресою, телебаченням і радіо. Кілька днів тому з'явилася в іспанському перекладі моя "Перверзія" - от він і запросив. Мене до Барселони довго запрошувати не треба. У своєму житті я набачився різних міст, і Барселона серед найнайкрасивіших

Утім, цього разу все відбувалося дуже насичено: шість інтерв'ю першого дня і сім - другого. На вільну прогулянку елеґантно-радісним весняним містом часу фактично не залишалося. Щогодини в готельному барі, де я від половини десятої ранку засідав з перекладачкою, з'являвся черговий журналіст. Загальноіспанські "Ель Паїс", "Ель Мундо", провідна каталонська "Ла Ванґуардія", кілька суто літературних часописів - ціла вервечка журналістських облич і типів. Час від часу підходили фотографи, щоб укотре розстріляти мене зі своїх ефектних камер. Журналісти працювали надзвичайно професійно. У кожного була із собою нововидана книжка, кожен устиг її прочитати (олівцеві помітки й закладки збрехати не дадуть!), кожен під час інтерв'ю користувався не тільки диктофоном, а і блокнотом, до якого безперервно занотовував мої відповіді. Запитання були доречні, коментарі - розумні. За два дні не було ані однісінького дурного чи підлого запитання.

У нас тепер найгірші часи. Економіка у кризі, повсюди жахливий занепад. Ми ще ніколи не бували в такій глибокій дупі, як зараз!

Нам би такий клас, думалося мені. Нам би таких журналістів. Щоб читали книжки у своє задоволення і потім ставили авторові саме ті запитання, які їх справді цікавлять.

Однак на журналістах я не зупинився. Нам би таку весну, думав я. Нам би таке місто з усім цим смаком і шиком. Нам би таких перехожих - легких, красивих і вільних. Нам би такий футбольний клуб! Напевно, я весь побілів від заздрості.

Усе це задоволення мені влаштував Сержі Масферер. У видавництві Валькорби він відповідає за пресові зв'язки. Це його справа - контактувати з журналістами і заманювати їх на інтерв'ю. "Сержі, - спитав я під час однієї з коротеньких пауз, - як воно жити в такому красивому місті?".

Проте Сержі був передусім стурбований моїм від'їздом. "У четвер по всій країні генеральний страйк, - повідомив він. - Я поки що не знаю, яким чином ти доберешся до летовища".

З подальших розмов випливало, що таксисти, швидше за все, страйкуватимуть. Якщо серед них і знайдуться такі, що страйку не підтримають, то їхні пересування все одно будуть сильно ускладнені страйкарями. "Вони просто перекривають головні артерії  і блокують будь-який рух", - пояснив Сержі. "Навіщо? - запитав я. - У вас тут так гарно. Усі такі щасливі й задоволені. Навіщо страйкувати?". "Ти що? - заперечив Сержі. - У нас тепер найгірші часи. Економіка у кризі, повсюди жахливий занепад. Ми ще ніколи не бували в такій глибокій дупі, як зараз!". Я міг би вкотре повторити свій улюблений вислів "Ех, не бачили ви справжньої дупи!", але утримався.

У четвер Сержі здійснив маленький подвиг. Не покладаючись на таксистів, він о сьомій ранку заїхав по мене до готелю власною машинкою. "Я спробую всіх перехитрувати, - сказав Сержі. - Ми поїдемо не Діагоналлю, а Рондою (окружною). Це трохи довший шлях, але Діагональ уже, мабуть, перекрили страйкарі".

На Ронді, в одному з її тунелів, ми потрапили в жахливий, безнадійний і багатокілометровий затор. Мабуть, усі інші водії того ранку були такими ж хитрими, як Сержі. Саме тоді я й повірив, що в них і справді погані часи. Це була пастка - у тунельному напівмороці, серед тисяч автомобілів, у довгій-предовгій і майже нерухомій черзі, кінця якій просто не було.

Зараз ви читаєте новину «Тунель без кінця ». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

10

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода