Тунель без кінця

Мій дорогий видавець Жауме Валькорба знову запросив мене до Барселони, щоб я протягом двох днів спілкувався з їхніми пресою, телебаченням і радіо. Кілька днів тому з'явилася в іспанському перекладі моя "Перверзія" - от він і запросив. Мене до Барселони довго запрошувати не треба. У своєму житті я набачився різних міст, і Барселона серед найнайкрасивіших

Утім, цього разу все відбувалося дуже насичено: шість інтерв'ю першого дня і сім - другого. На вільну прогулянку елеґантно-радісним весняним містом часу фактично не залишалося. Щогодини в готельному барі, де я від половини десятої ранку засідав з перекладачкою, з'являвся черговий журналіст. Загальноіспанські "Ель Паїс", "Ель Мундо", провідна каталонська "Ла Ванґуардія", кілька суто літературних часописів - ціла вервечка журналістських облич і типів. Час від часу підходили фотографи, щоб укотре розстріляти мене зі своїх ефектних камер. Журналісти працювали надзвичайно професійно. У кожного була із собою нововидана книжка, кожен устиг її прочитати (олівцеві помітки й закладки збрехати не дадуть!), кожен під час інтерв'ю користувався не тільки диктофоном, а і блокнотом, до якого безперервно занотовував мої відповіді. Запитання були доречні, коментарі - розумні. За два дні не було ані однісінького дурного чи підлого запитання.

У нас тепер найгірші часи. Економіка у кризі, повсюди жахливий занепад. Ми ще ніколи не бували в такій глибокій дупі, як зараз!

Нам би такий клас, думалося мені. Нам би таких журналістів. Щоб читали книжки у своє задоволення і потім ставили авторові саме ті запитання, які їх справді цікавлять.

Однак на журналістах я не зупинився. Нам би таку весну, думав я. Нам би таке місто з усім цим смаком і шиком. Нам би таких перехожих - легких, красивих і вільних. Нам би такий футбольний клуб! Напевно, я весь побілів від заздрості.

Усе це задоволення мені влаштував Сержі Масферер. У видавництві Валькорби він відповідає за пресові зв'язки. Це його справа - контактувати з журналістами і заманювати їх на інтерв'ю. "Сержі, - спитав я під час однієї з коротеньких пауз, - як воно жити в такому красивому місті?".

Проте Сержі був передусім стурбований моїм від'їздом. "У четвер по всій країні генеральний страйк, - повідомив він. - Я поки що не знаю, яким чином ти доберешся до летовища".

З подальших розмов випливало, що таксисти, швидше за все, страйкуватимуть. Якщо серед них і знайдуться такі, що страйку не підтримають, то їхні пересування все одно будуть сильно ускладнені страйкарями. "Вони просто перекривають головні артерії  і блокують будь-який рух", - пояснив Сержі. "Навіщо? - запитав я. - У вас тут так гарно. Усі такі щасливі й задоволені. Навіщо страйкувати?". "Ти що? - заперечив Сержі. - У нас тепер найгірші часи. Економіка у кризі, повсюди жахливий занепад. Ми ще ніколи не бували в такій глибокій дупі, як зараз!". Я міг би вкотре повторити свій улюблений вислів "Ех, не бачили ви справжньої дупи!", але утримався.

У четвер Сержі здійснив маленький подвиг. Не покладаючись на таксистів, він о сьомій ранку заїхав по мене до готелю власною машинкою. "Я спробую всіх перехитрувати, - сказав Сержі. - Ми поїдемо не Діагоналлю, а Рондою (окружною). Це трохи довший шлях, але Діагональ уже, мабуть, перекрили страйкарі".

На Ронді, в одному з її тунелів, ми потрапили в жахливий, безнадійний і багатокілометровий затор. Мабуть, усі інші водії того ранку були такими ж хитрими, як Сержі. Саме тоді я й повірив, що в них і справді погані часи. Це була пастка - у тунельному напівмороці, серед тисяч автомобілів, у довгій-предовгій і майже нерухомій черзі, кінця якій просто не було.

×