Добре зустріти старезного приятеля, з яким давно не бачився. А тут їх аж цілих два. Перший – місто Краків, до якого останніми роками чомусь потрапляти не доводилося. Другий – польський письменник Кшиштоф, із яким десятиліття тому ми осушили не один келих.
Кшиштоф вів мій авторський вечір, після чого ми домовилися ще гуляти до пізньої ночі. У Вроцлаві я не йду спати раніше третьої ранку. У Кракові ж – раніше четвертої. Тож ми обійшли з півдесятка закладів, що в околицях краківського Ринку, і врешті надовше засіли в одному з тих, де й знайомились якесь десятиліття тому.
Кшиштоф укотре замовляє собі пиво. Але мене пиво не цікавить. Нудний напій, що робить важкими живіт і голову та навіює сонливість. Заборонити вживати його іншим я, звичайно, не можу. Зате можу не пити його сам. А це вже багато.
Я вирішую додати до нашого вечора спогадів іще один штрих і замовляю "Скаженого пса". Це – польський винахід приблизно тієї ж епохи, коли ми з Кшиштофом ще спілкувались активніше. Наприкінці 1990-х мені вперше розповіли про "Скаженого пса" у Варшаві й тут-таки показали, як його готувати.
Беремо зовсім манюню чарку, 25-грамову, не більшу. На одну третину місткості наливаємо в неї малинового чи вишневого сиропу. Я волію вишневий, бо малиновий здається мені занадто солодким. Тоді наливаємо в чарку чистої й добре охолодженої горілки – так, щоб вона не змішалася із сиропом, а залягла понад ним. І врешті додаємо три-чотири краплі табаско. Враження таке, що, випивши холодного вогню, ви тут-таки заливаєте гостроту вражень солодким і густим протипожежним засобом.
Пиво – нудний напій, що робить важкими живіт і голову та навіює сонливість. Заборонити вживати його іншим я, звичайно, не можу. Зате можу не пити його сам
Так от. Я замовляю "Скаженого пса", але Кшиштоф, який слушно зважає на мінімальні розміри чарки, просить офіціантку принести для мене одразу три порції. Дівчина сміється і каже у відповідь щось таке, на що моє непольське вухо уваги не звертає. Проте польське вухо Кшиштофа одразу влювлює її ледь чутний акцент.
– Звідки ви? – запитує Кшиштоф.
Дівчина якось так по-рідному ніяковіє, що відповіді мені вже й чути не треба – й без неї все зрозуміло. Але я все одно чую, що вона з України.
Коли дівчина приносить Кшиштофу пиво, а мені трьох "Скажених псів", дізнаємося від неї більше.
– Житомирська область, – каже вона. Потім ще називає район і село.
– А знаєте ви такого письменника Юрія Андруховича? – запитує пройдоха Кшиштоф.
Дівчина якось трохи нервово смикається і, скрививши губу, рішуче каже, що – ні.
– А взагалі ви своїх українських письменників знаєте? – не відстає Кшиштоф.
Трохи подумавши, дівчина каже:
– Знаю. Тараса Шевченка знаю. Івана Франка, Лесю Українку.
Мене аж розпирає від гордощів за неї. Молодчина! По-перше, не викручувалась, а відповіла щодо мене правду. По-друге, усіх трьох класиків назвала цілком правильно. По-третє, не піддалася польським маніпуляціям. Про них я одразу й кажу вголос.
– Ти свої польські маніпуляції облиш, – говорю Кшиштофу, доки вона йде по наступну трійцю моїх "Скажених псів". – Ну, не знає вона мене, то що з того? Зате тих, кого обов'язково треба знати, вона знає.
Кшиштоф дивиться на чергові три чарочки.
– Тарас Шевченко, – задумливо повторює. – Іван Франко. Леся Українка.
Дівчина вихоплює з-за спини якусь жахливо обтріпану й зачитану книжку. Я встигаю розпізнати рештки майже знищеної обкладинки.
– Поставте автограф, – каже вона.
Доки у Кшиштофа відвисає щелепа, я вдаю, ніби нічого не сталось, і підписую. Ось такий ми народ, загадковий і непередбачуваний
2 
1
Коментарі
26