Чергова поява у вільному продажу в Україні шкільних зошитів із портретами Йосипа Сталіна, Мао Цзедуна, Володимира Леніна та інших диктаторів ХХ століття породжує лише одне питання: "Де зошити з Адольфом Гітлером?" Адже фюрер фашистської Німеччини навіть не приховував, що в багатьох аспектах своєї політики, спрямованої на масове знищення мільйонів людей та мовчазне упокорення інших мільйонів, брав приклад з товариша Сталіна. А отже, сама історія прирекла їх бути поруч.
Більше запитань до факту появи таких зошитів на шкільних базарах та прилавках спеціалізованих канцелярських магазинів немає. Бо активне просування в український соціум насамперед Сталіна – частина неофіційної, проте напевне кимось схваленої державної політики саме України.
Я б не поспішав шукати в цьому "російський слід" чи "руку Кремля". Давайте погодимося, що сусідня Росія – все ж таки незалежна держава. І якщо поступова реабілітація Сталіна та дрейф у бік неосталінізму є частиною внутрішньої політики сусідів, ми тут, в Україні, можемо скільки завгодно знизувати плечима, крутити пальцями біля скроні, та завадити росіянам переживати сталінський ренесанс ми навряд чи зможемо. Зокрема, ще два роки тому в російських книгарнях книги зі сталінізму займали дуже мало місця в секціях історичної літератури. Тепер же під літературу в форматі: "Спасибо товарищу Сталину!" там виділяються вже цілі окремі секції. А перелік назв зашкалює за півсотні. Про фільми та серіали, де диктатор Сталін постає добрим дядечком, мудрим керівником великої держави та переможцем диктатора Гітлера, для сучасної Росії нині норма.
Проблема в тому, що вся ця продукція автоматично стає нормою для України. У нас від неї не відмовляються. Скажімо, провідні українські комерційні телеканали віддають пропаганді великих діянь товариша Сталіна кращі ефірні часи. Трошки відійшовши від теми, нагадаю: на День Незалежності України канал ICTV у зручний для глядачів час пустив у ефір пропагандистській антигрузинський фільм російського виробництва "Серпень, восьмого", де розповідається про грузинську агресію в бік Росії, нібито скоєну в серпня 2008 року. Раз дозволяється це, причому – без жодних коментарів та пояснень контексту, чи варто дивуватися Сталіну на дитячих зошитах в серіалах?
У цій же обоймі – новоспечений підручник історії для 5 класу середньої школи. Схвалений, до речі, МОН України. В розділі, де розповідається про події 1917-1920 років, більшовики згадуються. Але – як політична сила, котра не встановлювала червоний терор, не грабувала та вбивала українських селян, не потопила в крові Київ. За версією МОН України, більшовики лише "бачили іншу концепцію української революції". Про Голодомор та репресії як реалізацію такої ось "іншої концепції" школярам не говорять.
З таким підходом зошити з портретами диктаторів – цілком логічна складова. В Міносвіти кажуть – ці зошити не сертифіковані. Але є їх продаж не заборонено! Хоча портрет Гітлера негайно б викликав бурхливу реакцію.
Література зі сталінізму почала обережно з'являтися й в українських книгарнях. Якось не витримавши, я обурився. На що керівництво книгарні відповіло: "На це є покупець". Прекрасно, я не проти бізнесу як такого. Є попит – нехай платять і купують. Проте попросив назвати цю літературу не історичною, як було, а чітко окреслити сегмент: "Сталінізм". За кілька днів проблемні книги зникли з полиць... Отже, це слово відлякує так само, як "фашизм", що саме по собі позитивно. Значить, ми не безнадійні.
Все ж таки, для чого в Україну вперто повертають Сталіна на шкільних зошитах та в телевізійних фільмах? Відповідь, як це не дивно прозвучить, підкаже монолог шефа гестапо Мюллера з "Сімнадцяти миттєвостей весни": "Тем, кому сейчас десять, мы не нужны. Они не простят голода. А вот те, кто ничего не смыслит, будут рассказывать о нас легенды. А легенду надо подкармливать. Только тогда нас ждёт великое возрождение".
Російські фільми про хорошого Сталіна підгодовують ностальгію українських пенсіонерів, які мріють про повернення гарантованих злиднів та сильної руки, яка наведе порядок. Пенсіонери – опора і ядерний електорат діючої влади. Діти ж, яким Сталіна можна впарити як красиву легенду – майбутнє, з яким треба загравати. А раз так, то сміливо можна стверджувати: російська практика повернення диктаторів у позитивний контекст підтримується діючою владою в Україні на самій її верхівці. Що помітно конфліктує з публічними євроінтеграційними прагненнями.
1 
1
Коментарі
33