Коли війна триває надто довго, ти починаєш забувати, як усе почалося. Пам'ять стирає перші враження, зір слабшає, ти забуваєш, де ворог. Боїшся, що це триватиме вічно. А у війни, яка триває вічно, винуватця ніби й немає. Ти вже не знаєш, хто він і чому так хоче твоєї смерті.
Ти втомився дивитися завжди вперед, твоє око і розум потребують чогось іншого, ти починаєш оглядатися навколо, ти вже більше не такий певний, як на самому початку.
Коли війна триває надто довго, тобі здається, що обстрілюють з усіх боків. Що той, хто стоїть за спиною, рано чи пізно тебе зрадить. Що ті, хто поруч, такі самі підлі, як і ті, хто на тебе напав.
Коли війна триває надто довго, ворог втрачає обличчя. Воно розпадається на тисячі масок. Ти вже не знаєш, де чорне, а де біле. Світ став подібний на лабіринт, і ти в ньому загубився. Війна не могла би тривати, якби ворог був тільки "там", думаєш ти. Він – тут, усередині нас, поруч із тобою, в сусідньому під'їзді, сусідній квартирі, в сусідньому місті. Ось він, ворог, переходить дорогу. Ось він стоїть за тобою в черзі у супермаркеті. Ось він закурює сигарету на другому боці вулиці.
Тобі здається, що всі вони вже тут. Окупували твій простір, заволоділи твоєю землею, закладають вибухівку під те, в що ти вірив. Тобі здається, що це змовники, мають з усього свій зиск, заробляють на твоїй крові. Навіть якщо ти її не проливав – вони все одно на цьому заробляють. Так тобі здається.
Хто вони, твої вороги? Часом хижі, часом – безхребетні. Часом православні, часом – гомосексуалісти. Ліві та праві. Надто агресивні і надто м'які. Надто фанатики і надто помірковані. Вороги, бо хочуть миру. Вороги, бо хочуть війни. Хто саме вони сьогодні, залежить від ситуації.
Ти поступово віриш у їхню повсюдність, бо втратив надію. Чотири роки ти тримався на поверхні, але сили твої не безмежні. Тебе поглинає розчарування. Ти йдеш на дно, ти посилаєш усе під три чорти. Вони всі однакові, думаєш ти.
Але, послухай, будь-яке розчарування має свою межу. Вона настає саме тоді, коли ти ним захлинаєшся. Вона настає саме тоді, коли йдеш на дно, коли думаєш, що всі однакові. Бо це той момент, коли ти втрачаєш самого себе. І свою країну – теж.
Адже ворог не тут. Тут – супротивники, з якими ти сперечаєшся. Тут – постсовковий олігархат, який ти зневажаєш. Тут – люди моральної чистоти, на яких ти рівняєшся. Тут – покидьки, які заробляють на війні і яких ти ненавидиш. Тут усі дуже різні. Твої друзі чи твої недруги. Побратими чи антиподи. Але ворог – інший.
Цей ворог має обличчя. Він має свою географію. Він сидить десь на півночі, у замку з баштами і курантами, біля мавзолею, де лежить його мертвий бог. Він думає про те, як ти йому заважаєш. Особисто ти. Він, можливо, не хоче твоєї смерті. Але він хоче смерті твого суспільства. Він, можливо, залишить тебе живим, але зітре твоє обличчя – як і обличчя твоїх опонентів. Здере його, разом зі шкірою. Ти станеш знову безликий, як багато твоїх співвітчизників, у яких вкрали їхні життя, їхні обличчя і їхні імена. У яких навіть вкрали їхні могили. Він, твій ворог, хоче перетворити твою країну на землю безіменних. На країну без назви. На людей без мови і без минулого.
Він знає головну технологію. "Розділяй і владарюй". Сій сумнів. Нашіптуй, що вороги – скрізь. Переконуй, що ти маєш ненавидіти свого сусіда. Сій розчарування й безсилля. Роз'єднуй.
Чи ми такі наївні, щоб купитися на це? Чи ми не знаємо, що сучасна агресія більше нагадує вірус, ніж прямий удар?
Ні, думаю, ми не такі наївні. Ми знаємо, як це працює, бо з нами це відбувалося багато разів.
Але вся проблема в тому, що ми, українці, так легко ненавидимо себе. Так часто не віримо в себе. Так часто готові падати в обійми тих, хто нас ґвалтує. Так часто любимо погратися у свій улюблений мазохізм, в улюблений стокгольмський синдром.
О'кей, можемо інколи гратися. Часом це навіть звільняє від ілюзій.
Важливо тільки вчасно зупинитися. Не дати розчаруванню поглинути нас із головою. І пам'ятати: ворог не тут
1 
1
Комментарии