1513 року флорентієць Нікколо Макіавеллі пише книжку під назвою "Державець", Il principe. Книжка-вибух – чесна, цинічна, безжальна. Вона стане класикою політичної філософії.
Сьогодні макіавеллізм асоціюють з аморальністю й жорстокістю. Князь убиває, зраджує, обманює, хитрує. Ним керують інтереси, а не цінності. Він сміється з високих ідеалів, вважаючи їх утопією. Він творець реальної політики.
Утім, Макіавеллі складніший за цей стереотип. Є одна річ, що запрошує подивитися на нього свіжим оком. Це його погляд на те, як правитель має поводитися з "великими", grandi. Це тогочасна еліта – аристократи, заможні буржуа, банкіри, землевласники. Нашою мовою – олігархи й місцеві князьки. Інтригани, хитруни, потенційні зрадники. Вони ненадійні, бо їхні власні інтереси важливіші за суспільні. Тому, обираючи свій фундамент між "великими" й народом, князь має віддати перевагу останньому, вважав Макіавеллі. Бо народ стабільніший та передбачуваніший.
Можна цю думку вважати виправданням популізму. Але можна подивитися й по-іншому – вона була симптомом нової епохи. Хитрий флорентієць часів Мікеланджело й Рафаеля бачив поступовий занепад середньовічної політичної культури. Його Князь мав перемогти місцевих князьків і побудувати централізовану державу.
Це й відбулося протягом наступних 200 років. Через століття після "Державця" в Європі відбудуться кілька криз – тридцятилітня війна, французька фронда, англійська революція й громадянська війна. Всі ці конфлікти мали різні причини, але одна з них була суто макіавеллівська – протистояння між новими правителями та місцевими князьками. Війна модерної централізації проти середньовічної децентралізації.
У Франції наприкінці XVII століття перемогла централізація – почалася епоха Людовика XIV. У Британії всередині XVII століття Томас Гоббс пише "Левіафан" – теорію централізованої держави. Натомість на германських землях тридцятилітня війна закінчилася Вестфальським миром і його децентралізованим принципом "чия влада – того й віра".
Важливо ось що: різні історичні епохи відповідають по-різному на питання, що краще – централізація чи децентралізація. XVII і XVIII століття створили сучасну централізовану державу. Децентралізовані країни – германські чи італійські землі, чи, наприклад, Річ Посполита – XVIII століття програли, їхні держави або ослабли, або зникли. Тоді вижили ті, де Макіавеллі виграв. Програли ті, де він програв. На жаль, вижила Російська імперія, а українська політична культура зазнала поразки.
Натомість ХХ століття, особливо його друга частина, показало колапс централізованих політичних культур – наприклад СРСР. Найуспішнішими в ньому виявилися системи, що дозволяють максимум децентралізованої свободи: об'єднана Європа чи федеративна модель США.
Ми не знаємо, яким буде ХХІ століття. Але маємо бути готові, що рецепти ХХ йому не підійдуть. Можливо, виживуть ті, хто матиме більш централізовані моделі рішень і дій.
Це не означає, що нинішня українська реформа хибна. Навпаки, децентралізація завжди була особливістю української політичної культури. Наша держава – це армія козацьких чайок, а не турецька галера.
Але маємо розуміти, які небезпеки містить розбалансована децентралізація. У сучасному світі все більше панують відцентрові тенденції. Децентралізація стимулює ініціативу й відповідальність "знизу", проте вона має бути збалансована протилежною силою – клеєм, що тримає суспільство разом. Відцентрові ризики мають бути врівноважені централізованою рамкою.
Тому реформа має передбачати другий елемент – міцну надбудову, що забезпечує єдність країни. Якщо цього не відбудеться, її поглинуть відцентрові рухи. І тоді ми можемо загинути – як це сталося із "децентралізованою" Річчю Посполитою у XVIII столітті. Тому час знову відкрити макіавеллевого "Князя". Не все, що там є, нам потрібно, але без дечого не зможемо рухатися вперед
2 
1
Комментарии