3 вересня на останній нараді православних патріархів у Константинополі були зроблені акцент на необхідності поважати й суворо дотримуватися географічних кордонів юрисдикцій "у тому вигляді, як вони визначені священними канонами та Томосами про заснування цих Церков".
Саміт укотре вказав на перманентний конфлікт пентархів ( глав стародавніх автокефальних православних церков) із Російською православною церквою (РПЦ).
Нагадаю, що ще в часи Російської імперії московські царі активно використовували православну карту для втілення агресивних геополітичних планів, не шкодуючи на це матеріальних ресурсів.
Радянська імперія повернулась до цієї практики в роки Другої світової війни.
Спочатку релігійність православного населення використано для піднесення патріотизму у боротьбі із нацистськими окупантами, а пізніше – для посилення і закріплення домінуючих позицій СРСР у світі.
Протягом 1945-1948 рр. єпископи сергіївської РПЦ ( від імені патріарха Сергія Страгородського, який погодився на співпрацю зі сталінським режимом) у якості емісарів відвідали усі найважливіші центри світового православ'я для підготовки всеправославного собору в Москві. На ньому мали прийняти рішення про надання московському патріарху першості серед інших глав автокефальних ортодоксальних церков. Для поступливості патріархів було виділено із радянської казни десятки тисяч доларів. Провал планів охолодив інтерес Сталіна у цьому напрямку й відразу викликав посилення антицерковної політики в СРСР.
Протягом наступних десятиліть зовнішньополітичні проекти радянського режиму із використанням РПЦ під виглядом мирних ініціатив обгрунтовували доцільність існування Московської патріархії в атеїстичній державі. Реалізація радянської зовнішньополітичної стратегії зумовила конфлікт РПЦ із вселенським патріархатом щодо меж канонічної території, зокрема, у випадку права на опіку православних на Американському континенті.
У цьому протистоянні після 1991 р. одне із головних відіграє українське питання. У 1995 р. громади Української автокефальної православної церкви США увійшли в юрисдикцію вселенського патріарха, що суперечило претензіям московської патріархії. Вона назвала це антиканонічним кроком і продовжує називати УПЦ США "раскольнической группировкой". Пізніше православні громади інших країн пострадянського простору заявили про вихід із юрисдикції РПЦ і підпорядкування Константинополю.
Вселенська патріархія визнає кордони Російської церкви в межах 1589 р., що знайшло підтвердження в Томосі 1924 р., яким даровано автокефалію Православній церкві в Польщі, більшість якої складало українське населення Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя.
Прагнення Константинополя відновити владу на канонічних територіях зрозуміле і законне.
Для РПЦ і Москви – це загроза втрати церковної імперії, одного із останніх бастіонів російсько-радянської імперії.
Очевидним є те, що православних патріархів вказати на місце російським ієрархам, змусила агресивна політика РПЦ щодо України та численні вояжі конкістадора в рясі Кирила. Під його "місіонерськими візитами" криються імперські амбіції як московської церкви, так і Кремля щодо України.
2 
1
Комментарии
5