Він служив у армії в Полтаві, а вечорами їздив верхи до оперного театру. Прив'язував при вході коня і йшов співати - Ленського, Лоенґріна, Фауста. Скоро Іван Козловський опинився в Москві, в Большому театрі. Його любив Сталін і мріяв бачити Чаплін. А Шаляпін вважав другим після себе. Він співав публічно 80 років - безпрецедентно для ліричного тенора. Міг переспівати живого солов'я. Мав армію шанувальниць. Газета "Правда" навіть писала про секретарку "Каучуктресту", яка допізна слухала Козловського, а потім спала на роботі й пропускала комсомольські збори.
Козловський - можливо, останній великий сковородинець ХХ ст. - "світ ловив мене і не впіймав". Як на оперного співака, він був надто інтелектуалом. Казав: якби не музика, став би істориком. До нього роль Юродивого в "Борисі Годунові" Мусоргського давали другорядним виконавцям. А Козловський вичитав у Пушкіна: "З-під ковпака Юродивого стирчать мої вуха!" І зробив цю партію ледь не головною. Тепер усі наслідують його.
У Москві недавно видали два томи мемуарів про Івана Козловського. Там є шрифт і російський, і наш. Бо, пишучи про Козловського, без українських цитат годі обійтися. Рідкісна річ, що за "великим русским певцом" там визнали право бути не лише "росіянином". Пишуть: "Особенно горячо, кажется, он любил Украину. Даже говорил с приятным малозаметным украинским акцентом".
Він був надто інтелектуалом, як на оперного співака. Казав: якби не музика, став би істориком
У Волоколамську, під Москвою, є могила гетьмана Петра Дорошенка. Козловський возив туди москвичів - уклонитися. І це не сприймали як "націоналізм", бо він пояснював, що навіть Пушкін - родич Дорошенка - через дружину Наталію Гончарову, прапраправнучку гетьмана.
До Москви він часто привозив земляків - дітей із Мар'янівської музичної школи на Київщині. І співав із ними, навіть у Кремлі. Співав як рівний із рівними, навіть збивався разом із ними. Ті, хто його знав, пояснюють: Козловський завжди пам'ятав про те, як жив у дитинстві у столичному Михайлівському Золотоверхому монастирі. Там був змішаний хор, де співали й 8-річні хлопчики-бурсаки, й дорослі ченці. Малому Іванові було страшно. Особливо боявся бородатих басів. Й ось, через десятки літ, у тих співах із дітьми він ніби рятував їх від страху, незрозумілого багатьом дорослим. На цьому стояла його філософія: хто забув свої дитячі страхи, ніколи не досягне в мистецтві справжнього драматизму.
Для нього минуле не було минулим. Запросто вітався з пам'ятниками, ходив по меморіальних музеях - як у гості до живих людей. У домі-музеї Шевченка в Києві співав "Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні". І робив це не для публіки, а для самого поета. А в музеї-садибі Заньковецької виконував "Ой у полі озерце". Цю пісню колись чула від нього Заньковецька й плакала. А Іван не розумів - чому. Бо ще не здогадувався, що він великий артист.
Хто забув свої дитячі страхи, ніколи не досягне в мистецтві справжнього драматизму
Вірив, що згадуючи померлих, продовжуємо їхнє життя. Був глибоко віруючим. Хрестився - навіть у партійних кабінетах. Щоранку молився. Найкоротше:
- Дай мені, Боже, довго жити й добре співати!
Голос свій вважав Божим даром і дуже беріг його. Остерігався протягів, перед спектаклями мовчав цілий день і не обідав. Зате верхнє "ре" третьої октави завжди звучало у нього бездоганно. Уже 50-річним, у Криму, запливав за буї й співав там: на пляжах люди вставали. Тенор потужний: співав на межі тиші - навіть пошепки.
У 80 років легко брав арію Ленського Його звали "гомеопатом", бо економив голос - зате чути було на верхньому ярусі так, як і в партері. Наприкінці 1992-го Козловський утратив здатність розмовляти, говорив шепотом. Але учням показував ноти у повний голос, і тембр залишався той, що завжди.
У присутності (Біля) рояля ніколи не розмовляв про ділові буденні справи. Виходив для цього до іншої кімнати - щоб інструмент не чув суєтних слів. Але міг і согрішити - заспівати, приміром, частушки під гітару. Казав: у мені два начала - і Фауст, і Мефістофель. І мріяв заспівати обидві ці партії в пролозі до "Фауста" - і тенорову, і басову.
50-річним, у Криму, запливав за буї й співав там: на пляжах люди вставали
Міг комусь зі своїх гостей непомітно всипати повну попільничку недокурків у кишеню. Або прибити цвяхом калоші до підлоги в передпокої. Чи хлястики разом зв'язував. Якось їхав у машині з малою дочкою й побачив на вулиці знайому подружню пару. Зупинив авто й попросив дочку підійти до тієї пари та сказати чоловікові:
- Татусю!
Ті спершу остовпіли, потім чоловік здогадався:
- Мабуть, Козловський десь поблизу.
Якось зайшов у музей Чехова в Ялті - влітку, без краватки. Йому вказали на це. Іншого разу він прийшов із трьома краватками на шиї.
Славився не тільки жартами, а й забобонами. Виходячи з дому, кидав монетку з порога. Мовляв, хочеш узяти - треба віддати. Співав лише в старій сорочці - бо нова приносить невдачу. Так само й портфель - ноти носив тільки в старому портфелі, доки той не розвалився. Тоді купив новий - і вклав у нього старий.
Мусив вийти тільки з тих дверей, у які ввійшов. Коли затримувався в театрі допізна і вхід опечатували на ніч, викликав коменданта Большого театру - і той відчиняв потрібні двері. Якось подав доповідну записку: запровадити в Москві День тиші - щоб мовчали радіо й телевізор.
Ноти носив тільки в старому портфелі, доки той не розвалився. Тоді купив новий - і вклав у нього старий
Довоєнні льотчики дружили з Козловським - Валерій Чкалов, харків'янка Валентина Гризодубова. Вони мусили добре чути двигун літака й цінували слух. Якось Козловський хотів помінятися автомобілями зі Чкаловим.
- А ти обміняв би на щось свій голос? - запитав той.
- Ні, бо то Божий дар!
- Отак само для мене - моя машина! - відповів Чкалов.
Під Харковом 1943 року Козловський співав "Темную ночь" маршалу Жукову. Той раптом заплакав. Штабні офіцери оніміли - бо вперше таке бачили. По війні маршал не раз бував на концертах співака. А Козловський хотів поїхати на батьківщину Жукова й заспівати там із мар'янівськими дітьми. Пісня мусила зняти гріхи, вільні чи невільні, і з самого Жукова, і з землі, що його породила.
Іван Семенович вірив, що пісня має особливу силу, якій усе підвладне. На перегонах часто перемагав кінь, на якого він ставив. Козловський пояснював:
- Ви на своїх коней кричите, а я своєму - співаю.
У Мінській опері на початку 1950-х було, що артисти кілька місяців сиділи без зарплати, - публіка бідна, до театру не ходить. А на Козловського - пішла. Він дав кілька концертів, і з виручки артистам виплатили борг. Влада досадувала, що один артист - сильніший за державу. У "Правді" з'явився фейлетон: співака звинуватили в тому, що за своє знамените верхнє "до" він бере тисячу рублів, а це не гідно радянського митця. Іван Семенович образився, покинув Большой театр і два роки майже не з'являвся на публіці.
Сталінові донесли, що на Козловського є два мішки компромату, і в нього брат-петлюрівець.
- Ну, посадимо ми його, а співатиме хто - ви? - сказав вождь.
Якось Козловського привезли вночі на дачу Сталіна й попросили виконати "Суліко". А він саме беріг голос, відмовився.
- Ну, - мовив Сталін, - тоді ми з Лаврентієм тобі заспіваємо!
І заспівали. І досить пристойно, згадував Козловський.
Якісь бандити розрили могилу його батька, щоб забрати одежу. Їм загрожував розстріл, і співак заступався:
- Навіщо мені їхня смерть?
Сталін замовив собі в записі Козловського - в єдиному примірнику - заборонену платівку із церковним "Ныне отпущаеши раба Твоего". Співак довго був невиїзним, бо вождь боявся, що той не повернеться з-за кордону.
- Що ви! - казав Іван Семенович. - Мені Мар'янівка дорожча!
- Правильно, от і їдь краще в Мар'янівку! - відповідав Сталін.
Аж 1968 року співак побував на Цейлоні (Шрі-Ланка). Вулицею йшов робочий слон, ніс у хоботі колоду. Перед Іваном Семеновичем поклав її й уклонився. Цей епізод випадково зняли на аматорську кіноплівку.
"Не имей сто рублей, а имей двух грудей"
Козловський вважав, що особистого щастя не існує. Любов же - можлива, але як мрія, а не те, чим можна володіти. Його перша дружина на 14 років старша за нього, друга - настільки ж молодша.
Іще в Полтаві одружився з Олександрою Герцик - відомою свого часу актрисою. Її коронні ролі - ті самі, що у Заньковецької, - лірико-драматичні.
Потім зустрів у Криму Галину Сергєєву, 20-річну кінозірку. Вона саме зіграла повію Пампушку в однойменному фільмі за Мопассаном. У тій самій стрічці дебютувала Фаїна Раневська. Побачивши Сергєєву в глибоко декольтованій сукні, вона нібито сказала:
- Не имей сто рублей, а имей двух грудей!
Козловський три роки не наважувався сказати дружині про нову любов. Олександра Герцик сама все зрозуміла й дала свободу чоловікові. А згодом покинула Москву й повернулася до Полтави.
Для Сергєєвої він був не першим - і не останнім. У 1950-х їхній шлюб розпався. Востаннє Галина вийшла заміж у 76.
А Іван Семенович більше не одружувався. Із безлічі закоханих шанувальниць наблизив до себе двох найвідданіших, що разом жили й працювали в його домі. Ніна Слєзіна понад 40 років була секретаркою співака, а музикознавець Ольга Адріанова - науковим помічником. Цих трьох людей, вочевидь, об'єднувала любов. Але при тому ніхто нікому не "належав" і нічого не був нікому "винен".
Петра заспівав на 72-му році
1971-го Полтавський обласний драмтеатр приїхав на гастролі до Москви. Показували "Наталку Полтавку". У головній ролі - Віра Волкова, недавня хористка, випускниця Ставропольського музучилища. Виступають у театрі ім. Моссовєта. Прийшов Козловський. Після вистави сказав, що він грав роль Петра в Полтаві 1919 року й досі нічого не забув. Тоді земляки запропонували йому зіграти разом.
Охочих не могла стримати кінна міліція, натовп виламав двері
Дві вистави за його участю відбулися 15 й 17 липня. Охочих не могла стримати кінна міліція, натовп виламав двері. Довелося дати додатковий спектакль 25 липня в Большому театрі. Оформлення в гастролерів вистачило тільки на півсцени - і москвичі за ніч зробили нове. А до 26 полтавських оркестрантів додалися 64 з Большого. Волковій-Наталці того дня виповнилося 25 років, а Козловському-Петрові йшов 72-й. Але вони так зіграли закоханих, що публіка після вистави 42 хв. не відпускала їх зі сцени.
Тодішній директор полтавського театру Євген Колганов згадує, що Козловський запросив земляків додому й гуляв із ними до ранку.
1900, 24 березня - Іван Козловський народився в селі Мар'янівка на Київщині. У тій хаті тепер музей. Батько - кравець і гармоніст, грав іноді в погребі, щоб нікому не набридати. Мати - із бідної шляхти, що вела рід від гетьмана Косинського. Прожила 50 літ, батько 61. Поховані в Мар'янівці
1908 - вступив до Михайлівського Золотоверхого монастиря. Служив там майже 10 років зі старшим братом Федором. Співав у хорі. Там його помітив і благословив композитор Микола Лисенко
1917 - вступив до Київського музично-драматичного інституту. Дебютував у театрі Садовського - в ролі Андрія в "Запорожці за Дунаєм". Співав у хорі Олександра Кошиця. Згодом цей хор Симон Петлюра відрядив за кордон. Туди виїхав і брат Федір. Іван не зміг - його мобілізували до Червоної армії. Федір осів у США й побачився з братом майже через півстоліття
1918 - служив у Полтаві в інженерних військах, співав у церкві. Звідти його 1919-го запросили на роль Петра в "Наталці Полтавці". 1920 року одружився з актрисою Олександрою Герцик (1886-1964)
1923 - Козловського запрошують до Харківської, а наступного року до Свердловської опери. А 1926-го беруть солістом до Большого театру в Москві
1934 - зустрів 20-річну кінозірку Галину Сергєєву (1922-2000), через три роки одружився з нею. Їхні діти: Анна (1938), Анастасія (1940). Її донька Анна (1966) - єдина онука Козловського. Правнуки - Софія та Іван
1940 - отримав звання народного артиста СРСР. Через дев'ять років - Сталінська премія за роль Юродивого в опері "Борис Годунов" Мусоргського
1954 - покинув Большой театр. Понад 30 років давав сольні концерти, програма яких жодного разу не повторювалася
1970 - до свого ювілею записав платівку "Українські колядки". В Українській РСР значну частину тиражу знищили
1987 - дав останній сольний концерт
1989, 1 лютого - останній публічний виступ Івана Козловського
1993, 24 грудня - помер від запалення легенів у Кремлівській лікарні. Остання книжка, яку тримав у руках, - про містечко Васильків, неподалік якого його рідна Мар'янівка. Похований у Москві на Новодівичому кладовищі
3,5 млн крб
на стільки загалом Іван Козловський дав благодійних концертів. Під час Другої світової пожертвував на оборону 1,2 млн крб. По війні гроші, передані у Фонд оборони, дозволяли забрати назад. Козловський - один із небагатьох, хто цього не зробив.
2 
1
Комментарии