Як зробити своє життя цікавішим? Заговоріть із п'ятьма незнайомими людьми. Таку пораду знайшов у інтернеті кореспондент "Країни" і вирішив спробувати
Середа, 15.20. Сиджу на газоні на столичній Контрактовій площі, читаю. Напроти сідає дівчина. Чорняве волосся до плечей, засмагла шкіра, яскрава футболка і довга зелена спідниця. Годує голубів насінням, а коли до неї злітається ціла зграя, береться фотографувати. Задивився. Хвилин зо 5 моя книжка спочиває на траві.
- Можна подивитися фотки?
- Что? Извини, я по-украински не совсем понимаю. Я только месяц как из Беларуси переехала сюда.
Ані 25, і вона хіпі. Слухає реґґі, захоплюється фотографією, щороку автостопом їздить у Крим.
- Прикинь, минулого разу, коли була в Криму, місяць пропрацювала офіціанткою в татарському кафе. Прикол у тому, що я швидко засмагаю. Тому всі татари приймали мене за свою, називали "сестрёнка". Не вірили, що я білоруска. Потім прозвали мене "чорнорускою".
- А зараз де працюєш?
- Ой, не питай. Ти будеш сміятися. Скажи краще, де в Києві можна хорошу траву дістати?
Через годину ми сидимо на верхівці Батиєвої гори, з якої видно центр столиці. Аня нахвалює траву, пускаючи солодкі клуби диму.
- Тут значно цікавіше, ніж у рідному Гомелі, - каже. - Там сіре, убоге життя, провінція. А Київ - купа друзів, тусовки. Батьки не дістають. Останній рік дико сварилася з матір'ю. Вона все повчала мене, як жити: знайти престижну роботу, багатого чоловіка. А мені свобода потрібна! Потім поставила її перед фактом: їду жити в Україну.
Ти запитував, де я працюю? У морзі, на судмедекспертизах. Трупами займаюся. Наприклад, беру скельце, зрізаю тоненький зразок шкіри, відношу експертам. Я і в Гомелі у морзі працювала. Коли до Києва переїхала, теж у трупарню пішла - там завжди люди потрібні. Правда, на психіку давить. Якби не марихуана, давно б із глузду з'їхала.
Четвер, 21.10. Гуляємо з подругою центром міста. Вулиця Інститутська вся в калюжах. Перехожих після дощу майже немає. Раптом ззаду гукає сивий дідусь. В очі впадає його боцманська борідка. Тримається впевнено, охайно підстрижені кучері, хороший одяг.
- Ви не могли б мені допомогти? Я 30 років на Тихоокеанському флоті відслужив, ходив на атомній субмарині. А зараз нікому не потрібен. Ні, пенсія в мене нормальна. Просто, приходиш у сім'ю, а на тебе й уваги не звертають.
- А чим вам допомогти? - перепитую.
- Я тут в один бар час від часу заходжу. От і зараз трохи випив, - розпливається у добрій усмішці. - Дівчино, у вас є тіні для очей? Ви не могли б мені намалювати фінгал?
- Що?
- Ну, фінгал, під оком. План наступний: заходжу я додому, і дочка одразу кидається до мене, розпитує, що сталося. А я їй: "У барі був, випив. Зайшли хулігани, почали до офіціантки приставати. Довелося їх провчити. На все життя мої стусани запам'ятають. Мені теж дісталося, але це дрібниці. Доцю, я постраждав за справедливість!"
Заходимо в під'їзд, і подруга малює синець. Виходить дуже натурально.
- Дякую! - кричить задоволений чоловік.
Лише коли він пішов собі, ми зрозуміли, що його план не спрацює - тіні були з блискітками.
П'ятниця, 18.45. На метро "Лук'янівська" тиснява. Міліціонер виловлює з натовпу двох чоловіків і веде у відділок. Чоловікам років під 40, поношений одяг, тижнева неголеність, у руках картаті сумки. Обоє трохи похитуються.
Прямую в кімнату міліції. Як журналіст буду присутній під час перевірки документів. Сержант невдоволений, але силою не виганяє. Перевіряє документи чоловіків, звіряє з базою і відпускає обох.
- Дякую, дружище! - каже один із них на ескалаторі. - Виручив.
- Ми ж трудовий народ. Приїхали трохи грошей заробить, - додає другий. - А міліція іздівається, як хоче. Відносяться, як до бидла. Я ж нічого не вкрав!
- Представляєш, робили в одного "крутого". Ремонт здєлали ідеальний. Цілий місяць горбатилися, в бараках жили. Потом приходить він і каже: "Зарплати не дам. Хочете - забирайте по одній люстрі зі складу. І пішли на х...й отсюда, бо віддам вас ментам". Мразь... Ми з Полтавщини. Я вобше сам не строітєль, а музикант. Хочу собі на саксофон заробить. Тоді буду на свадьбах грати, людям шоб радость була.
- На Полтавщині нічого не заробиш. Усі бідні. Ще чуть-чуть - і прийдеться революцію робить. Власть уже до ручки довела. Коли шось почнеться, я первим вінтовку візьму. За...бали вже, "хозяєва жизні", мать їх за ногу.
П'ятниця, 22.15. На зупинці тролейбуса знайомлюся з хлопцем у діловому костюмі. Представляється Сашею. Досить високий, спортивної статури. Пробує говорити українською. В салоні сідаємо поруч.
- Ти схожий на офісного працівника, - пробую завести розмову.
- Ні, студент. Просто подобається в костюмі на пари ходити. Навчаюсь в універі Шевченка, на юрфаку.
- У мене там знайомий викладає. Знаєш Олега Ігоревича?
- Знаю, - якось непривітно відповідає Сашко. - Тільки я його ненавиджу.
- За що? Невже на іспиті "засипав"?
- Та викладає він нормально, на іспиті теж не валив. Справа в тому, що ми різних політичних поглядів. Він - марксист, лівий. А я ультраправий, націонал-соціаліст. Днями йду по району, назустріч мені араб. Мене така злість взяла. Чого приїхав сюди, чурка? Сидів би у себе. Бо приїжджають, до дівчат пристають. Набив йому морду, сказав, щоб забирався звідси.
Сашко, виявляється, не лише наці-скінхед, а й футбольний хуліган на додачу. Після матчів б'ється з такими ж як і він.
- Я за ЦСКА "ганяю". Клубу вже фактично немає, зате фанати залишилися. Ми єдині, хто в Києві проти "динамівців" можемо вийти. Ох, скільки вже в мене передряг було по футболу, всього й не згадаєш. Коли стінка на стінку йдемо, завжди в першій лінії стою. Спершу страшнувато було, зараз уже ні.
Заробити собі травму чи розсічення під час стихійної бійки елементарно. Яким би крутим бійцем ти не був. Колись махалися проти "Карпат". От заруба була! Нас 130, їх 150. Відтісняємо їх, я кілька чоловік уже "поклав". І тут на мене ззаду налітають. Відбився, але цілий тиждень із синцями ходив. Викладачі дурними питаннями діставали: "Олександре, звідки це?"
Я не знаю, що на таке відповісти й мовчу. Після паузи він раптом наче щось згадав:
- До речі, я ж іще в театрі граю. О, театр - це дещо! Немає нічого кращого, ніж оплески після вистави. Я неймовірно вживаюсь у ролі. Драма героя - моя драма. Останній раз у мене просто істерика сталася на сцені. Ех, мрію стати справжнім актором.
Субота, 23.40. Останній тролейбус пішов просто з-під носа. Доведеться добиратися додому пішки. Вирушаю по ходу тролейбусних дротів. Головне - швидше минути міст через Либідь. Поруч із ним заправка, де живе зграя здичавілих собак. Кожна зустріч із ними - справжнє випробування для нервів.
Чую, як наближається гавкіт. Біжать просто до мене. Знову не пощастило. Ще й людей поряд немає. Хоча ні, ось проїхав велосипедист. Зачувши собак, спиняється і продовжує рухатися пішки. Підбігаю до нього. Двом легше буде відбитися. Йому років 30, охайно підстрижена борідка, чорна облягаюча футболка.
- Олексій, - протягує руку.
Він - єврей, народився в Узбекистані у сім'ї військових, навчався в Росії. Останні п'ять років працює в Києві. Ким саме, не уточнює. Каже, часто доводиться повертатися з роботи опівночі, тому й купив велосипед.
Дорогою говоримо про все на світі: гроші, політику, звички. Багато розпитує про мене. Справляє враження інтелігента. Коли доходимо до свого кварталу, пропонує випити пива. Я не проти.
- Андрій, - каже він після паузи, - мені треба сказати тобі одну річ. Коли ти зі мною заговорив, я не повірив своїм очам. Ти як дві краплі води схожий на одну людину. Цей хлопець недавно загинув... Ми кохали одне одного.
- Ти гей? - перепитую, не одразу розуміючи, про що йдеться.
- Так, я гомосексуаліст. Слухай, ти дуже схожий на того хлопця. І я весь вечір про це мовчу. Дозволиш себе поцілувати?
Не знаю, що на мене подіяло - випите пиво чи авантюрний настрій, але я не опирався.
- Може, ходімо до мене додому? - каже Олексій.
- Ти що - пропонуєш мені секс?
- Авжеж. От побачиш, із чоловіком це значно приємніше, ніж із жінкою.
Я відмовляюся. Розвертаюся й іду. Потім обертаюся: Олексій, опустивши голову, плентається з велосипедом у напрямку "хрущовки".
3 
1
Комментарии