Ексклюзивы
пятница, 07 сентября 2018 16:05
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Жарти державців

"Ви слушаіцє "Русскає радзіо в Украінє!" – тужиться ведучий, імітуючи класичний маскофскій ґварок: "… Пиздравляєм Любофь Сєрґєфну і…" Маршрутка якраз спинилася на перехресті, перед світлофором, і радіоголоси чіткішають. Мені в такі моменти чомусь завжди стає нестерпно соромно. Не знаю, перед ким – пасажири поводяться спокійно, ніби нічого й не трапилося. Може, перед собою? Перед краєвидами за вікном, які завжди разюче не збігаються ані з подібними голосами, ані з пісенними одкровеннями, що йдуть услід? Ось і зараз… "За друзєй, за друзєй паднімаю бакал! Ех, Алєшек, налєй.., ех, налєй, Ігарьок…" Я думав, усі ці помиї розливу 1990-х там і лишаться. Ну, в середині 2000-х – точно. В інших часах і в іншій країні, серед іншого, проминулого люду. Аж ні. 2018-й, серпень, Україна, музично-пісенний чад валує з колонок і аж погойдує синьо-жовтими прапорцями, закріпленими водієм на лобовому склі. Ворушаться тризуб-вимпел і православний хрест на шворці з дерев'яних чоток, ніби доповнюючи ідеологічний, естетичний, мовний і ще бозна які делірії.

Варто скосити око за вікно, і картина-символ стає ще об'ємнішою, а хаос – густішим: "Наша армія – боронить нашу землю, – біліють букви з синього тла білборда. – Наша мова – боронить наше серце. Наша віра – боронить нашу душу". Ну да, ну да… "Ах, какая женшчіна! Мнє б такую!" – постогнує якийсь принафталінений естрадний фуцин, маршрутка рушає, і я, весь захищений заборолами тріади, подумки посміхаюся, а білборди мигтять обабіч, переходячи з Троєщини у Воскресенку, і далі, далі…

Хоча це могло бути й не там, а, скажімо, по дорозі з Кушугума до Запоріжжя. Варто вихопитися автобусу на горб, з якого на мить зблисне Дніпро, засиніють затоки, протоки й річища, на весь цей огром накладеться кацапокаркаюча "пєстня", чужомовна різноголосиця салону, і… І приходить не осяяння, ні, а просте, як двері, розуміння. Століттями перемелювали цей простір і цих людей, що покивують головами вкруж тебе, почухують пуз за вікном, йдуть у справах. Аби тільки роз'єднати їх із власною суттю, відчужити від вигину балки, від мовчання могил, від струмування соку в полинових і деревійних стеблах, від хмарки, що біліє, ніжна, над Великим Лугом, як і завжди біліла й пливла. І всі імперські "досягнення" за ці віки (а вони були, ого), включно з комуністичною ідеологією, школою, церквою, виробничою і армійською денаціоналізацією – ніщо, порівняно з останніми двома-трьома десятиріччями. Ніщо. Для цього варто послухати кострубатих бабів-дідів українського сходу, й порівняти їх із їхніми ж дітьми, а головне – онуками. І зрозуміти, що там, де недопрацювали малоросійські колегії й парткоми, єпархії й червонопрапорні заводи й фабрики, зони й військові частини, надолужили ала пугачова і аркадій сєвєрний, "іронія судьби" і вєрка сердючка, "вконтактє" і "одноглазнікі" із новоспеченими "кварталами" і зєлєнскімі на додачу.

Чужий, чужомовний, чужокультурний інформаційний контент залив бітумом мізки й душі мільйонів. І вони тепер, як птахи після аварій нафтоналивних танкерів, хіба ледь тріпаються під плівкою нав'язаних сенсів, що намертво в'їлися у шкіру й пір'ячко – не злетіти.

І процес триває. І сенси згущуються. Тінь від бабці з газетою "Вєсті", що тьмяніє при київському метрі, видовжується, приростає "інтерами", "плюсами" і рештою "нюс-ванів" і накриває непродихністю всю Україну. Безтолкові літератори, блогери, "лідери думок", балакучі тітоньки фейсбуку радіють з якогось дива: "Української стало більше! Молодь заговорила!" По-перше, не молодь, а окремі, дуже окремі її представники. Так, найкращі, найпросунутіші, найцінніші, зроблені в разових примірниках, як-от екс-десантник Валєра, що був у мене недавно на ефірі, але скільки таких Валєр? І поки вони, мислячі й глибокі, прориваються до себе, набиваючи ґулі в душі і закипаючи мізками, токсичні інформрозчини заливають наські простори по горизонт і навіть далі, витворюючи багатомільйонний живильний бульйон "рускава міра". І всяких інших світів, але не рідних – це точно.

"А хіба президент визначає політику приватних телеканалів? – можуть запитати. – І взагалі, інформпростору?" Так-так, ось і виявляється моє дилетантство. "Так "Інтеру" ж продовжила ліцензію Нацрада, а Кабмін на неї не впливає", – каже симпатичний міністр. І що йому відповіси? Звісно, я не правий. Не державна людина. Чловєк з марґінесу, як кажуть поляки. Але ж ви, державці, мля, лаєшся подумки, ви ж маєте щось розуміти – хоча б найелементарніше, хіба ні? І за щось відповідати, якщо ви справді державці, а не жартуєте в них.

Нема одвіту. Тим часом під старі "пєстні" напливає новий білборд

Сейчас вы читаете новость «Жарти державців». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода