Ексклюзиви
Пʼятниця, 07 вересня 2018 16:05
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Жарти державців

"Ви слушаіцє "Русскає радзіо в Украінє!" – тужиться ведучий, імітуючи класичний маскофскій ґварок: "… Пиздравляєм Любофь Сєрґєфну і…" Маршрутка якраз спинилася на перехресті, перед світлофором, і радіоголоси чіткішають. Мені в такі моменти чомусь завжди стає нестерпно соромно. Не знаю, перед ким – пасажири поводяться спокійно, ніби нічого й не трапилося. Може, перед собою? Перед краєвидами за вікном, які завжди разюче не збігаються ані з подібними голосами, ані з пісенними одкровеннями, що йдуть услід? Ось і зараз… "За друзєй, за друзєй паднімаю бакал! Ех, Алєшек, налєй.., ех, налєй, Ігарьок…" Я думав, усі ці помиї розливу 1990-х там і лишаться. Ну, в середині 2000-х – точно. В інших часах і в іншій країні, серед іншого, проминулого люду. Аж ні. 2018-й, серпень, Україна, музично-пісенний чад валує з колонок і аж погойдує синьо-жовтими прапорцями, закріпленими водієм на лобовому склі. Ворушаться тризуб-вимпел і православний хрест на шворці з дерев'яних чоток, ніби доповнюючи ідеологічний, естетичний, мовний і ще бозна які делірії.

Варто скосити око за вікно, і картина-символ стає ще об'ємнішою, а хаос – густішим: "Наша армія – боронить нашу землю, – біліють букви з синього тла білборда. – Наша мова – боронить наше серце. Наша віра – боронить нашу душу". Ну да, ну да… "Ах, какая женшчіна! Мнє б такую!" – постогнує якийсь принафталінений естрадний фуцин, маршрутка рушає, і я, весь захищений заборолами тріади, подумки посміхаюся, а білборди мигтять обабіч, переходячи з Троєщини у Воскресенку, і далі, далі…

Хоча це могло бути й не там, а, скажімо, по дорозі з Кушугума до Запоріжжя. Варто вихопитися автобусу на горб, з якого на мить зблисне Дніпро, засиніють затоки, протоки й річища, на весь цей огром накладеться кацапокаркаюча "пєстня", чужомовна різноголосиця салону, і… І приходить не осяяння, ні, а просте, як двері, розуміння. Століттями перемелювали цей простір і цих людей, що покивують головами вкруж тебе, почухують пуз за вікном, йдуть у справах. Аби тільки роз'єднати їх із власною суттю, відчужити від вигину балки, від мовчання могил, від струмування соку в полинових і деревійних стеблах, від хмарки, що біліє, ніжна, над Великим Лугом, як і завжди біліла й пливла. І всі імперські "досягнення" за ці віки (а вони були, ого), включно з комуністичною ідеологією, школою, церквою, виробничою і армійською денаціоналізацією – ніщо, порівняно з останніми двома-трьома десятиріччями. Ніщо. Для цього варто послухати кострубатих бабів-дідів українського сходу, й порівняти їх із їхніми ж дітьми, а головне – онуками. І зрозуміти, що там, де недопрацювали малоросійські колегії й парткоми, єпархії й червонопрапорні заводи й фабрики, зони й військові частини, надолужили ала пугачова і аркадій сєвєрний, "іронія судьби" і вєрка сердючка, "вконтактє" і "одноглазнікі" із новоспеченими "кварталами" і зєлєнскімі на додачу.

Чужий, чужомовний, чужокультурний інформаційний контент залив бітумом мізки й душі мільйонів. І вони тепер, як птахи після аварій нафтоналивних танкерів, хіба ледь тріпаються під плівкою нав'язаних сенсів, що намертво в'їлися у шкіру й пір'ячко – не злетіти.

І процес триває. І сенси згущуються. Тінь від бабці з газетою "Вєсті", що тьмяніє при київському метрі, видовжується, приростає "інтерами", "плюсами" і рештою "нюс-ванів" і накриває непродихністю всю Україну. Безтолкові літератори, блогери, "лідери думок", балакучі тітоньки фейсбуку радіють з якогось дива: "Української стало більше! Молодь заговорила!" По-перше, не молодь, а окремі, дуже окремі її представники. Так, найкращі, найпросунутіші, найцінніші, зроблені в разових примірниках, як-от екс-десантник Валєра, що був у мене недавно на ефірі, але скільки таких Валєр? І поки вони, мислячі й глибокі, прориваються до себе, набиваючи ґулі в душі і закипаючи мізками, токсичні інформрозчини заливають наські простори по горизонт і навіть далі, витворюючи багатомільйонний живильний бульйон "рускава міра". І всяких інших світів, але не рідних – це точно.

"А хіба президент визначає політику приватних телеканалів? – можуть запитати. – І взагалі, інформпростору?" Так-так, ось і виявляється моє дилетантство. "Так "Інтеру" ж продовжила ліцензію Нацрада, а Кабмін на неї не впливає", – каже симпатичний міністр. І що йому відповіси? Звісно, я не правий. Не державна людина. Чловєк з марґінесу, як кажуть поляки. Але ж ви, державці, мля, лаєшся подумки, ви ж маєте щось розуміти – хоча б найелементарніше, хіба ні? І за щось відповідати, якщо ви справді державці, а не жартуєте в них.

Нема одвіту. Тим часом під старі "пєстні" напливає новий білборд

Зараз ви читаєте новину «Жарти державців». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода