Ексклюзивы
пятница, 24 марта 2017 14:55
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Тягуча сербська пісня

Чомусь ввижається Сербія. Може, тому що весна і хочеться подорожі. Може, через Младенце – свято, яке відзначається якраз у кінці березня. Печуть пиріжки з медом, ходять у гості – ото й собі піти б. У цій країні я так і не побував, а вдома, в тих краях, де виріс, траплялися лише болгари. На горo´д казали "градіна", а на невістку – "булка". Аж смішно.

Серби жили в батьковій уяві, чомусь він їх вирізняв, передавши цю сербоприязнь і мені. Вони ворушилися під обкладинками Нушечевих "Гайдуків" і пізнішого Андричевого тому в тисненій шкірі, зі словом "Београд" на фронтисписі. Пахтіння кави й ракії, міст на Дрині, фески на головах, всі діла.

Живий серб, перший із побачених, відрізнявся від уявних. Але не розчарував. Здоровенний, голомозий, темноокулярний – наче еталонний пострадянський рекетир, тільки без джипа й шкірянки – він розповідав про недавню війну, про розпад Югославії, за якою жалкував. А ще читав власні вірші коломийкового розміру. То, підозрюю, було близько до графоманії, але слободни уметник Момчило, тобто вільний художник, сам по собі був дуже показний. Особливо, коли жартома клацав підборами і брав "під козирок", мовляв, хоч завтра знову в бій. Із ким – не уточнював. Мабуть, "із турком". Пам'ятаю, як він танцював на галявині, де бенкетували за столами учасники одного македонського поетичного фесту. Посеред галявини була ще й бочка з вином. З одного краника червоне, з іншого – біле, тож потроху Момчилові "па" ставали все комедійніші. Як і патріотичні вигуки. Його приятель Нікола під кінець бурмотів до мене, ніби вибачаючись: "Так, ми серби, але – не дурноверхи…"

З тих часів я Момчила не стрічав. Сербію бачу хіба на екрані чи в моніторі. Іноді з того життя майне російський триколор, портрет Путіна, стадіони час від часу обмаюються анти­українськими гаслами. Не знаю, наскільки це всезагальні настрої, але те, що вони мають ґрунт – факт. Як фактом є й те, що серби-добровольці воюють на Донбасі проти української держави. Може, хтось задіяний і з нашого боку, але не чув. З нашого – трохи хорватів, це точно.

Я, бува, подумки сперечаюся з уметником. Для добровольця він уже застарий, але переконання мав відповідні: православ'я, слов'янська єдність, Росія-заступниця. Все це – віра в невидиме, тож і контраргумент приходить мені наостанок також химерний. Таке собі пересотворення світу, миттєвий геополітичний трюк, за яким невидиме приблизиться і стане осяжним, тактильним. Р-раз – і Росія вже поряд із мамкою-Сербією, кордон у кордон, який теж прозоріє на очах. Змиг – і вже люди з Тотьми і Гусь-­Хрустального лагідно пояснюють новонабутим сусідам, що вони з ними суть одне, з єдиним Отєчєством, вірою, мовою, яка виводить на всесвітні обшири, а смішний сільський діалект можна лишити хіба до пісень під ракію, для колориту, як і в'язкі прізвища із закінченням на "ч". Вони багато чого пояснять – "тілько дайте свої сині гори" – і чим ближчий етнос, тим печальніший буде результат, про що красномовно засвідчують український і білоруський досвіди. Так що…

Втім, фантазійний експеримент швидко минає. Лишається реальність зі щасливою географією і спасенними балканськими верхами-кряжами. За ними – захоплива країна, в яку варто таки колись потрапити, на Младенце чи будь-коли. Принаймні хотілося б. А там, може, й Момчило десь оприявниться, слободни уметник, зблисне ray-ban'ами і хрестом на "пацанському" ланцу. Разом із Ніколою посміхнуться: "Так, ми – серби, але…"

Сейчас вы читаете новость «Тягуча сербська пісня». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода