Ексклюзивы
пятница, 20 апреля 2018 16:05
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Твіт збоку

"Хай же хиже серце Росії половецькі пси роздеруть!" – колись цей маланюківський рядок видавався занадто радикальним. Мовляв, емоційний перехлюп. Хай живе собі Кацапія (у своїх межах), та лиха не робить. Та й серце ж у неї не таке вже безповоротно хиже, набухле чорною кров'ю загарбництва. Як же ж тоді всі ці толстоєвщини, бєрьозкі-слєзінкі, шукшинські вилиці, висоцькі хрипи й інші милі пронзітєльності й вікові нерозгадані таємничості?

Але Росія лишається вічною. Як буцімто й запевняли міфічні старці і як стверджує, підбадьорюючи сам себе, схожий на плямистого бурундука письменник-пропагандист Проханов. Тобто – незмінною. Тобто, попри будь-які епохи, влади й суспільні устрої, там усе одно поторохкує кістяками вічне імперське зомбі-шоу. Що б не ставалося, а психоісторичного перекодування шовіністичної свідомості не відбувається, і квит, і "дух Шиллера" віє з саратовської пивної. Особливо – в бік України, в стосунку до якої останніми часами всі евфемізми, разом із масками, відкинуто й перейдено до прямої мови: "Нє било, нєт і бить нє может". Вигадка австрійського генштабу, ага.

Так вважає президент і двірник, генерал ГРУ і митець із фізіономією печального орангутанга, чимось схожий на письменника Распутіна. Так думають у ликових дєрєвнях і залізних містах, це казалося й кажеться в цехах уралвагонзаводів, на вокзалах і в тюрмах, у казармах й інститутських гуртожитках, у рюмочних і государствєних думах. Це справді з народних надр куряться цілком расистські теорії про винятковість народу-богоносця, про "особий путь" і роль усесвітнього спасителя, тремтять, як випари над отруйними болотами. Так було завжди. І не бачили цього хіба деякі українські радянські "пісьмєннікі", які сприймали реальність крізь графини президій і спільну чарку десь у будинку творчості в Піцунді, десятиріччями витьохкуючи про дружбу зі старшим братом.

Росія лишається незмінною, так. Але доля нічого не дає навічно, nihil dat fortuna mancipio. Радянська спадщина (радянська, підкреслюю, тобто створена спільно) благополучно проїдена. Економіка в розвалі, технологічна відсталість галопує. Із воєнними вікторіями теж проблеми: Будьонного вже немає, а в генерала Язова пальці тремтіли ще 30 років тому. Лишається Захарченко, але треба не переплутати: чи то полковник, у якого знайшли кубометри корупційних доларів, чи то деенерівський фельдмаршал, укритий нев'янучою славою торговця курятиною. Ще, звичайно, можна відрядити в кругосвітнє димове шоу недоавіаносець "Адмірал Кузнєцов", ласкаво прозваний Кузею, але показати світу кузькіну мать уже не виходить. Нахваляння "дати в торець" обертаються втратою обличчя. Світ уже не вірить у російське залякування, а недавно ще й проінспектував казки про суперзброю, котра існує, як виявилося, в мультфільмах і мріях російського президента. І що ж? А нічого. Вся гіперзвукова розписна берестяна понтуватість завалилася від одного Трампового запису в Twitter. А далі, після удару в Сирії, – грізне російське мовчання, від якого в усіх супостатів стигне кров у жилах, а ще від сміху здушує гикавка.

Але Росія вічна. Вона оговтується. Сосрєдотачіваєца. Буде відповідь, буде покара. Петербурзьке козацтво вже позбавило Трампа почесного звання казака. Незабаром планують урочисто спалити його опудало, разом з американським прапором. Росія незмінна, ужо вам. І в її незмінному серці лишається нерозгаданою неймовірна таємниця. Хоча, перефразовуючи одного дотепника, можна припустити, що там – просто старий лапоть. Іржавий болт від космічного корабля, уламок хокейної шайби. Тільки кому це вже може бути цікавим?

Сейчас вы читаете новость «Твіт збоку». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода