Ексклюзивы
пятница, 23 мая 2014 13:35
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Сни пустирів

Років 15 тому в Києві, як і по всій Україні, висіли білборди з трійцею бронтозаврів/динозаврів, якісь мезозойські страшидла з "біломоринами" в зубах, що розпивали пляшчину на пустирі. "Ти знаєш, що з ними сталося?" – чорнів підпис. Знаю, думав я зло, і згадував покійних друзів-знайомців, роботяг, маргіналів, люмпен-пролетарів, яких завжди любив, попри все, і з яких на той момент, говорячи рядком Бродського, вже було "можно составіть город". Утім, провокаційний білбордний меседж – спилися, мовляв, скололися, згнили в тюрмах, відкотилися на соціальні узбіччя, вимерли, як динозаври чи мамонти, – виявився занадто спрощений.

Мені тепер уявляється іноді, що хтось зі знайомої й незнайомої проминулої братви просто заснув на тому ж пустирі чи за столиком у пивній, прикорнув років так на 20, під пісню якого-небудь Круга, а тепер посилено оживає в новому часопросторі. Або, може, то засинав я, і опритомнівши, бачу по теленовинах упізнаваний, майже рідний антураж, хіба лишень краєвиди чомусь здибились ­копрами-териконами та густіше поцяткувалися трубами і хрестоматійними люмпен-пролетарями, з яких, як тепер виявилося, в певних місцях можна, за бажання, скласти не те що місто, а цілі "народні республіки".

З публікою цих новопосталих "республік" я не знайомий. Це вже інші люди, з іншими гаслами й намірами. Але все одно щось пам'ятаю і впізнаю: обличчя, слова, рухи… Якусь розбійну удаль, що вихорами здавна закручувалася над уявною вантажівкою Сходу, яка під загонисто-хвацьку мелодію ("а наш прітончік гоніт самагончік!") мчала кудись, не розбираючи дороги. Мчати ось тільки особливо було нікуди. Не було напрямку, вже не кажучи про ідеологічне пальне. Але самі люди були. Тягли лямку життя, вдовольнялися "Хлібним даром", любили футбол і "Ріната" ("он рєальний, і он рєально богатий"), харчали по заводах, шахтах і копанках, чути не чули про смартфони Apple і якийсь хештег, краєм вуха щось про Україну, билися, гоп-стопили, сідали і знов виходили. Розрив між якимось вищим покликанням – а він вчувається всюди, навіть в єнакієвській чи будь-якій іншій пивній – і актуальною ніщотою буття трохи саднив, але що вже вдієш. І раптом…

Раптом розрив здимів, заповнюючи долоні ваготою РПГ-7. Слова про "соціальну революцію", гасла "Київ Донбасу не указ!" і "Хунту геть!", уже не кажучи про високочолі розмисли про сутність федералізму як соціальної технології, відходять на задній план, водночасся витіснені згадуваною ваготою. Автоматні черги, вибухи, дим, кров. Зрештою, головне – просто мчати на "Газелі", бетеері, конфіскованих "Жигулях", водити стволом у вибите вікно і спльовувати на ходу. Для чого все це? Ну, як… Ну, шоб ето… шоб нас услишалі. Е-е… шоб враховували наші ментальні, мовні, понял, релігійні, культурні, бля, особливості. Ну, ще, как би, ето…

Далі виникає пауза. Заминка. І хоча спеціальні "ввічливі люди" зі специфічною виправкою і вимовою щось посилено жестикулюють, підказуючи, заминка розростається, шириться і грозиться невблаганно перетворитися навіть не на сон із пустирями й бронтозаврами, а на чорну діру чи взагалі – на порожнечу

Сейчас вы читаете новость «Сни пустирів». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода