Сила сугестії

У Македонію мене відправив Тютюнник.

Точніше, не сам Тютюнник, а стіл, за яким він любив сидіти в письменницькому кафе "Еней". На дубовій стільниці чорнів сучок, по якому постукували щасливі очевидці: "Ось тут, якраз навпроти сучка, Григорове місце…" Кожному з них Тютюнник розповідав якусь історію, особисто, трохи не схилившись на плече. Історій було пара-трійка, а потенційні кращі приятелі не вмістилися б не лишень на довгих лавах уздовж столу, а й у всьому "Енеї". Втім, слухати їх було цікаво. Тінь класика витала в повітрі, по стінах ворушилися чубаті козаки з інфернальних розділів "Енеїди", завихрені пензлем художника Базилевича, сучок чорнів перед очима. В ньому вчувався якийсь магнетизм, але хіба міг я подумати, що та сугестивна сила колись водночасся закине мене між черепичні дахи й мінарети над Охридським озером, за тисячу кілометрів від Києва?

"Еней" під ту пору вже був закритий. На ремонт, як пояснювало керівництво Спілки письменників. Про продані за безцінь, здані в оренду спілчанські маєтності, про інші каламутні оборудки воно воліло не розводитися. Мене особисто, зрештою, то не дуже й цікавило. Я нічого не вкладав у набуті радянські письменницькі добра, то й не мав підстав аж надто перейматися їхньою долею. Усе справедливо. "Енея" лишень було шкода. Все-таки, там витали великі тіні. Десятиріччями ущільнюючись і переплітаючись. Та й затишно там було. Дехто в тому затишку провів не одне десятиріччя, посивівши при столах і при стінах з інферно-сюжетами і, здавалося б, мав обуритися. Але більшість мовчала. Та й, зрештою, що того "Енею". Не зрівняти ж із фальсифікацією виборів чи невиплатою зарплат. Або з підсумками приватизації. Я теж, до слова, не будував барикад і посполитого рушення не створював. Хіба запропонував власноруч відновити кілька ліній на облущених фрагментах знаменитого розпису, через буцімто вкрай критичний стан якого, власне, й затівався ремонт. Нічого з того не вийшло: розпис обдерли орендарі, створивши середньостатистичний кабак "для боґатих", в керунку якого під обідню пору зникало спілчанське керівництво. Лишалося хіба матюкатися.

"Еней" під ту пору вже був закритий. На ремонт, як пояснювало керівництво Спілки письменників. Про продані за безцінь, здані в оренду спілчанські маєтності, про інші каламутні оборудки воно воліло не розводитися

"Нічого немає вічного, – зітхнув черговий представник письменницького начальства, з яким звів випадок десь на вуличному пленері. – Закон життя". "Ну, а той тютюнниківський могутній стіл? Йому ж вік не буде зносу?" Начальник пильно зиркнув і зітхнув. "Все є. Все законсервовано й збережено". Зітхнув ще раз і пішов творити літературу.

За якийсь час пролунав дзвінок на мобільний. "Вас включено в склад української делегації на "Струзькі поетичні вечори". Терміново збира…" Я все ніяк не міг добрати, де та Струга, й за що мені таке щастя? У каталозі фестивалю, заздалегідь видрукуваного для його різномовних поетичних учасників, мене не значилося, та й не могло значитися, проте охридські хвилі були лагідними, а на поетичні вечорові читання збирався натовп по обох боках набережної ріки Чорний Дрим.

І лишень згодом, з-поза черепичного туману проступив мені стіл і знайомий сучок. Котрого, до речі, більше ніколи не бачив, як не допитувався. Стверджувати, що він був у чесних очах того начальника, теж не беруся. Не запам'ятав. Невдовзі на його місце прийшли інші, з такими ж чесними очима

×