Вони були цілком різними людьми, які й перетиналися в житті від випадку до випадку. Водночас, щось їх поєднує. Принаймні в моїй пам'яті сполохи згадок висвічують їх разом. Вони курять на сходовому майданчику, навпроти сталевих дверей, за якими кипить життя редакції, де я колись працював. Поет-журналіст, якого всі звали Охрімом, працював теж, блискають його круглі скельця. Він там був чи не найталановитіший, а його монологи під каву чи щось міцніше я вважаю витворами мистецтва. Він і того разу рокотав, доливаючи гостям, – письменнику-експресіоністу й політику-несистемнику, назвемо їх так. Рокотав стримано, бо промови про "хлопців з УПА" і батька-комбатанта всі вже чули в незліченних версіях, а політик з'явився в редакції чи не вперше. Після інтерв'ю в студії йому є що розповісти й тут, за столом на сходовому майданчику.

Він нещодавно вийшов із табору, де сидів за участь в антипрезидентських акціях, ворушиться чубчик, підрізаний по-зеківськи високо, в додачі до аскетичних западин щік. Я про нього давно чув. Цей крем'яз воював ще у Придністров'ї, а з абхазьких боїв приніс шмат заліза, що застряв за кілька міліметрів від серця. Його цікаво послухати, хоча він і не говіркий. Дарма письменник його перебиває, дарма. Сам він і автор суперовий, і хлоп хороший, проте він тут частий гість, та ще й захмелів пристойно. Політв'язень уже пару раз зиркав на нього зимним поглядом, підбираючи губи в нитку: "Лесь, слідкуй за базаром…" Я тоді мав якісь справи, тож, пригубивши коньяку, пішов жалкуючи. "Хоч воно, може, й на краще, – втішав себе на ходу, – мордобій уже витає над авансценою".

Потім не раз згадував той епізод і його продовження, повідане кимось із трійці. Розмовляли довго. Письменник тоді таки випросив: політик, різко видихнувши, ніби підсумовуючи, встав із-за столу, й опонент полетів на підлогу, разом із пляшкою, попільницею і нехитрим їством… Зрештою, нічого особливого – помирилися. Коли влітку 2010-го письменник Олесь помер, із гурту людей, що прийшли до Трапезної церкви Михайлівського монастиря на відспівування, чи не першим впав мені в очі політик Микола – чубчик, стиснуті губи, гвоздики на чорному тлі сорочки. Поряд Руслан, теж із гвоздиками, теж у чорному, теж політик і теж несистемний, який вийшов із табору трохи раніше Миколи – блищав засмаглим тім'ям, об яке у придністровському окопі той же Микола якось врізав прикладом, аби друг задурно не наражався на кулю. Руслана не стало вслід за Олесем. Здається, ми їх обох згадували з Охрімом на Майдані, у сповненому революційної метушні Будинку профспілок. Між матрацами й карематами снували люди, хтось спав, у туалет для "виховних бесід" водили вервечки "тітушок"…

Охріма звідтоді я не стрічав. Десь його наздогнала недуга, обмеживши простір, і охрімівські промови можна хіба видобувати з пам'яті або уявляти. Та вірити, що він таки вишкрябається. Миколу після Майдану викрали російські спецслужби й доправили в Чечню, де він буцімто воював разом із Сашком Білим і – не смійтеся – з Арсенієм Яценюком. Суд відміряв Миколі 22 з половиною роки і зараз, пишуть ЗМІ, він сидить у Володимирському централі. В цьому меморіальному уламку жаху були свого часу Кирило Осьмак, генерал Нжде, Зиновій Красівський і Владімір Буковскій. Ну й різноманітний вєтєр сєвєрний теж – як без нього?

Отакі от завихрення й переплетіння доль, ходи в повітрі, прокладені вищими силами. А всього-то варто згадати обшарпаний стіл на сходовому майданчику, пляшку, білі цятки з ковбасних зрізів і дими, розколихані голосами. Прості речі. Таке

×