Ексклюзивы
пятница, 02 сентября 2016 13:10
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Pawel і Gawel

Із Польщею в мене все на рівні уяви та інтуїції. Відчуття "польськості" окреслилося букварем, в якому було так затишно, як потім, мабуть, ніколи й ніде. Ще й зараз пам'ятається: "PaweƖ i GaweƖ w jednym stali domu,/ PaweƖ na gо´rze, a GaweƖ na dole…". Хоч навіть не був там до пуття. Хіба промельк із вицвілих горбачовських часів, де листівка "Солідарності", знята із вроцлавського муру та брунатна краса Кракова, з готельним дядьком-сантехніком, котрий, закуривши, щось розводиться про УПА і вбиту "шьостру". Та й по всьому.

Поза тим Польща ближчає, проступаючи з туману штучного відчуження. Та й як інакше? Прикладена до карти звичайна лінійка засвідчує, що від Києва до Варшави ближче, ніж до Москви, вже не кажучи про Оренбург чи Вятку. Польська політика у стосунку до України свідчить про те ж: немає для нас приязнішого сусіда. Найбільше ж переконує у цьому досвід співвітчизників, насамперед колег-письменників, які, на відміну від мене, давно відкрили Польщу і по-справжньому відчули тамтешні настрої. Щоправда, як останнім часом раз у раз виявляється, настрої ці дуже різні. Зчаста, на жаль, реваншистські, зверхні й недружні. Апогеєм чого стало рішення Сейму, що визнає Волинську трагедію 1943–1945 років геноцидом. Без жодного депутатського голосу "проти", що відкидає прикрий випадок, збіг обставин чи виверт політичної кон'юнктури.

Мимоволі закрадаються сумніви: може, мої знайомці щось не відчувають або не договорюють, або просто не розуміють настроїв справжньої Польщі? Може таке бути? Одне діло — розмови в літкав'ярнях і на фестах, де всуціль усміхнені демократи-однодумці. Адже про Росію теж можна судити з московського кафе "Жан-Жак", надивившись попередньо "Дождя" та наслухавшись "Эхо Москвы", з "Гранями. Ру" впридачу. При тому не помітивши "уралвагонзаводу", тобто Росії масової, обивательської. Можливо, польський "уралвагонзавод" теж пролетів повз увагу? Десятиріччя адвокатури для України у світі, Ґедройць із Міхніком, а поряд — інша Польща, яка трощить українські цвинтарі, вимагаючи від сусідів сатисфакцій і каяття. Завтра можуть почати вимагати реституцій, а післязавтра — повернення "кресів всходніх". Хіба є якась гарантія, що так не буде? Немає гарантій, треба бути чесним хоча б перед собою.

Із поляками треба теж бути чесними. Якщо є якісь гріхи, треба їх визнати. Засудити злочини. Але. Але, для початку, треба визнати, що в подібних міжетнічних війнах і протистояннях немає готових "зарізяк" і пухнастих "аньолів". Це як двічі по два. У моєму куцому досвіді до краківського сантехніка уже пізніше додався волинський дід, який згадував польських осадників: "Якби вони лишилися, ми б тут жили хіба на горбаках. Або на цвинтарі…". У кожного своя правда. Тому й прощення і каяття має бути обопільним.

А щодо геноциду… Хай вирішують фахівці. Як на мене, він зовсім не в тому боці. В буквальному сенсі — не в тому. От узяла б Україна й, услід за Грузією, визнала безприкладний геноцид черкесів (втратили 9/10 території, понад 90% населення), де й українці, на жаль, засвітилися, хай і поза власною волею. Це було б чесно і справедливо. А Польща б долучилася услід. І це теж було би правильно

Сейчас вы читаете новость «Pawel і Gawel». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода