Ексклюзивы
пятница, 08 июня 2018 16:00
Павло Вольвач
Павло Вольвач
Павло Вольвач

Був'є

"Й-йосип-та-кирило"! – такий найперший політологічний коментар, в унісон із масовим видихом, вирвався мені після новини про вбивство журналіста. Трохи оговтавшись, почав був обдумувати чергову колонку для одного з часописів. І вже майже написав її, як нова новина – ще крутіша. Ну, ви знаєте. Коментарі щодо неї теж пішли в мене рясно, подумки і вголос, і то не всі цензурні – бо ж колонку треба було таки переписувати.

Але, коли перечитав, зрозумів: а навіщо прив'язуватися до цієї конкретної події? Нічого з появою чергового інформаційного бестселера, хай і такого голосного, в нашому довкіллі не змінилося. Все лишається, як є. А найголовніше – лишається українське суспільство. Хаотизоване, рихле, поверхове, дріб'язкове, пронизане колоніальними вірусами, заражене самознеціненням, позбавлене любові до самого себе. В такій безлюбій суспільній атмосфері що не зроби – все буде погано, все не так, хоч воскресни на хресті, межи двох розбійників.

Справді, довкола чого тоді об'єднуватися? Якогось суспільного договору, про який недавно розмірковував знайомець-­літератор, справді вдумливий "лідер думок", на горизонті не проглядається. Томос про автокефалію все ще сповитий царгородським туманом. Трелі Вакарчука й ужимки Зєлєнскава приваблюють далеко не всіх. Уже навіть героїзм і жертовність війни, з її фронтовиками-добровольцями, кіборгами, волонтерами декого відверто дражливлять ("да задалбалі ви са сваімі атовцамі!"). Ветерани не подають руки президенту, патріоти в ФБ і не в ФБ стусаються з цього і з будь-якого іншого приводів ("в бан!!" – гудуть фейсбучні відголоски), українські артисти їдуть на московські карпаратіфчікі, а українські ж буцімто піїти не гребують читати вірші разом з учасниками сєпарських антологій, співцями "русскай вєсни" і захисниками русскава міра, який збройно рятують не десь під Рязанню, а чомусь під Донецьком. Тим часом, засоби масової інформації, як по команді, все підвищують градус самоїдської зловтіхи, а весь цей різношерстий кордебалет дурноверхого ідеалізму, вивіреної зловорожості і ґумохребетної хитрозробленості сплітається в одну смертоносну суміш, потужнішу від всіх "градів" і "точок-у", разом узятих. Відтак, моделюється ситуація, в якій українське суспільство – це та ж сама війна, хоч і невидима. Це теж АТО, це той же кількашаровий пиріг аеропорту, де на одному поверсі закріпилися кіборги, зверху шастають "деенерівці", а в підвалі ходять ходором хвилі потаємних кадирівців і "бурятських танкістів".

Висновки? Та які тут висновки. Все ті ж, у суті, банальні речі, незалежні від розвитку історії з журналістом, який був і, слава Богу, лишається. Отож: власна держава – це добре (ну не придумали поки що нічого кращого для життєзбереження нації), хто б що не казав. Лідер – теж непогано (ремарка: якщо він є, якщо суспільство спромоглося його висунути). Національна солідарність – це не лишень анахронізм якихось тоталітарних, дрімучих суспільств, це – уявімо собі! – навіть корисна штука. А тим більше, коли йде війна, коли довкруг клацають ікла зовсім не примарних "воріженьків", які заперечують навіть саме ваше існування. Хіба ні? То потім можна, як кажуть французи, ділити волосину на сорок частин, розслабитися в космополітичній нірвані, вселюдськи примружившись, всістися на пацифістську бруківку, діти-квіти, димок ґанджубасу, мир-жуйка. А поки що мало б виходити на зовсім інше, на моноліт: клан, тейп, жуз, чіткість мобілізаційних приписів. Або ми, або вони. Звучить, може, й непопулярно, але іншого на горизонті не мріє

Сейчас вы читаете новость «Був'є». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Погода