Кого я бачу – зелені чоловічки, ті самі. На екрані в маршрутці Київ – Рівне вправно стрибають сонячними пагорбами російські бойовики з кулеметами. Даю землякам Сашка Білого хвилину – але пасажири ніяково мнуться й мовчать. Зелені чоловічки когось відстрілюють, хвацько маскуючись у горах. Горизонти нагадують Крим – в Україні завжди було дешевше знімати.

– А у вас немає нічого іншого, ніж російські серіали? – запитую у водія.

Усі пожвавлюються – нарешті хтось це сказав.

– Нє, в мене тільки це на флешці, – каже водій, рахуючи пасажирів по головах.

– То давайте вони нас повністю окупують, а ми будемо далі дивитися, які вони герої, – не витримує чоловік попереду.

Решта пасажирів підтримують.

– У мене на флешці тоже фільм є один, – гигоче хлопець позаду.

– Якщо німецький, то давай, – пропонує його сусід.

Водій не сперечається. "Чоловічків" вимикає й робить ставку на музику.

– Жена-жена, дорогая моя, – шириться салоном радіо "Шансон".

– О, начинаєцця, – зітхають хлопці позаду.

Збоку студентка медичного розповідає коханому про перший досвід розтину. Навіть не знаю, що слухати – її чи пісню Валерії "Самолет". Але куди подітися з підводного човна? Якби не рівненські маршрутки, я ніколи не бачила б "Любовь в большом городе", "Любовь в большом городе-2" і ще декілька кохань на тлі оновленої інфраструктури міста Сочі. Або епізод серіалу "Нюхач", де роль московської галереї зіграв наш "Мистецький Арсенал", обвішаний російськими триколорами.

Минуло три тижні, і я знову їду до Рівного – голосувати. За цей час українці змінили смугасті стрічки на маківки, ми провели однокласника в Національну гвардію, а водії навчилися перепитувати, чи не проти пасажири дивитися "Інтерни". Під них ми й прибули у місто, де тепер на прапорах висіли чорні стрічки – за вбитими волинськими хлопцями під Волновахою.

×