Зачем ты здесь?

– У нас каждый четвертый – аристократ. Вот я, например, князь, – каже Темо.

У темряві нічного Тбілісі навіть уявити не можу, скільки йому років. Ледь сивий, має тату і сережку у вусі. У кедах і рваних джинсах. Двічі був на війні.

– Пошел в армию, потому что оружие – единственное, чем я хорошо владел. Это семейное дело – дед и отец были военными. Сын тоже должен хоть год отслужить, больше не буду напрягать. Сам решить должен. Мне вот пулемет по ногам прошелся. Откуда ты зна­ешь, твоя ли это пуля? Мы шутим, что на каждой пуле написано имя. И дай Бог, чтобы было много тезок.

Вам есть за что на войну идти и нам есть. А они за что? – переходимо до наболілого. – Поймал я как-то в Абхазии русского снайпера и спросил: "Зачем ты здесь?" Он сказал: "Послали". Найти днем снайпера – это большая удача. Он поранил моего друга. Мы долго выжидали, чтобы он сделал ошибку, И он ее сделал – закурил. И тут же мы были за его спиной.

Інколи серед досить гарної російської Темо виринає наше: "Я уже замудохался".

– Дед женился на бабке, чтобы помочь ее семье уехать с Украины после войны. Она была бандеровка и ее бы преследовали. А дед до Берлина дошел. Брак сначала был договорным, но потом, – далі слів не чую, але результат цього шлюбу саме наливає нам горілку Stolichnaya. Литовську, а не російську, у барі, де власник – американець, бармен – із Кривого Рогу, а на дверях висить прапор України. І каже тост, який я почую ще раз:

"Опиняється чоловік на небі, йде – аж тут стіл розкішний і всі його предки. Cідає до них, бенкетують. Аж раптом одного дня їжа не накладається, вино не наливається. Запитує предків, що сталося? Пояснюють: ми бенкетували, поки нас там пам'ятали. А сьогодні нас перестали згадувати. Тож вип'ємо за те, щоб ми ніколи їх не забували".

Випили. Дорогою додому наші друзі кричали: "Путін – х… ло", тому поліція не зупиняла. Але підходили перехожі – тиснути руки.

×