– Бабушка, купите себе новые очки, – віддаючи решту, радить кондукторка липневого одеського трамвая. За її спиною дідок розставляє розкладний стілець між рядами. Всідається, виставивши голе пузо у сорочці наопашки. Крізь його подерту ще радянську авоську стирчить тарань.

– В Белоруссии кондиционеры в трамваях, а нас тут за животных держат, – починає світську бесіду літня жінка у застарілих окулярах.

– Целую жизнь работали на государство, а они ждут, пока умрем, чтобы пенсию не платить, – підхоплюють тему чоловіки.

– Слышал, после смерти сразу три пенсии выплачивают, на похороны.

–  Да государство бесплатно должно хоронить! А что, всю жизнь только на смерть пашешь. Вот в Египте 30 лет готовили могилы – пирамиду строили, рабы камни носили, жара – такая как тут, в трамвае.

Та що у вас тут в Одесі робиться?

– Вилы надо брать, народ вести, – за вікном пропливає балкон із Миколою ІІ на банері та написом "Прости нас, царь батюшка".

– Вы знаете, где Горбачев живет? В Лондоне. Накрал себе, счета за границей. Нужны мы ему, эта Россия.

– Да как мы могли позволить этому белорусу, пьянице и Кравчуку хитрому развалить Союз? Такое государство было.

– Надо на революцию идти, вилы и косы брать. Народ должен новый 1917 год и новый Союз делать.

І тут розуміємо, що це – не наш трамвай. І не тільки тому, що Одеса для нас – в Україні, а слово "революція" викликає спогади про інший рік. Спросоння переплутали фестивальні кінотеатри.

– До "Родины" їдете? – на бігу застрибуємо до іншого трамвая.

До холу кінотеатру "Родина" потрапляємо повз мармурові сходи й величні колони. Але між нами і дверима кінозалу виростають дві адміністраторки. Завертають – ми запізнилися на півгодини.

– Та що у вас тут в Одесі робиться? – кажу і з розпачу переказую трамвайну розмову.

Дівчата, почувши про вила і новий Союз, на фільм впускають.

×